Читать «Княжа гора» онлайн - страница 29

Княжа гора, увiнчана короною сонця, простирається вдалечiнь незбагненною загадкою, вiд якоï не можеш вiдiрвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тiєï загадки, знову побачити все те, що привидiлося цiєï ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки повернувся туди.

А баба Килина, прочитавши твоï думки, жебонить голосом-струмком:

— Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч стоïть, а дня в печерi не буває нiколи…

Вечiр, жовтий мiсяць схиляється над тобою, але чому ж вiн так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i цей мiсяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами… Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця — услiд за сонцем iдiть, де б це мазi рудоï бичачоï взяти на вас! Де б це трави чорноï взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твоï виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i шиï, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв… iз серця й легень твоïх, iз грудей i бокiв твоïх, iз печiнки, селезiнки i нирок… iз черева i кишок твоïх виймаю хворобу, з мiхура та з пупа… зi стегон i колiн, iз п'ят i стiп твоïх, iз гузенця, чересел i ягодиць… iз усiх кiсточок твоïх, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв твоïх виймаю хворобу словом своïм… Кланяючись небу високому над Княжоï горою! Небо високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю єгипетську, сову яструбину i зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi. Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi. Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом, заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть вiдвагу i силу… Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо дихаємо вiтром, бо дух наш є повiтря, бо тiло наше — земля… Баба Килина з обличчям жовтого мiсяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклiнно, й хвороба легшає, тепер хвороба така — як павутинка, й тепер ти — як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть — як павутинка, що силою i владою Княжоï гори пливе й снується в цьому свiтi, i здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь ïдучою тужбою, непомiрною для твого серця.

Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя. Гнiдий кiнь стоïть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом грає дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнастоï гриви, щоб маяти в нiй живими квiтами. Снiп сонячного промiння — немов довга прозора щiтка, яка розчiсує шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук — i мий кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже, смiється сурмистими очима, б'є копитом по водi так, що срiбна риба з бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро приймає вас у м'якi обiйми, хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на твоïх колiнах. Вiд берега течiя слабкiша, та далi дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'є Гнiдку в груди, треться коло твоïх босих нiг. Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться, зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй качиний хоровод. Кiнь долає течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотнi течiï, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi лiлеï, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих корчiв i стовбурiв, дух ïдучий, мов од вапна, б'є в очi, квачем затикає горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не грає, нi рак не чiпляється за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертвоï пустелi. Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi, неживi, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в'язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба ïï стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче миттєвi ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються, наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем безнадiï, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цiєï мертвоï водноï пустелi, та Гнiдко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей човен живий, i вже наче меншає кругом баговиння, корчiв, корiнняччя, повiтря посвiжiшало, на поверхнi течiï зблиснули чистi струменi. Очi твоï розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крiзь неï просiвається промiння, i вже ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння — й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснiє вiд сонячного молока, вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея. Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбираєш у себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце. Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губiв, i смiєшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах руки до кiнськоï шиï, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i ллється голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звiрами своïми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi, Княжа горо, доземне.