Читать «Білецькі» онлайн - страница 57

Озирнувся до неї, наче захоплений зненацька, і побачив у неї на вустах болюшу, а може, співчутливу, а може, й приязну всмішку, таку всмішку, яку він також забув давно, але якої не міг не пригадати, бо та всмішка також була від того третього, до якого так несподівано причастився.

– Ти майже не змінився, – сказала Ванда. – Спочинь, зараз приготую тобі щось поїсти.

2

Причинила за ним двері і начебто відрізала його від себе; у вітальні м'яко зашелестіли її кроки – пішла на кухню. Він же стояв посеред відведеної йому кімнати й сторожко роззирався. Не було нічого тут особливого; залізне, з бильцями ліжко, біла фіранка на вікні, яка прикривала піввікна, грубий стілець. Підступив до того стільця і сів на краєчок. Не відчував уже тут того третьою, не відчував отого жіночого начала це була якась чужа кімната, начебто ніхто тут із посельців дому й не жив. Було навколо глухо й тихо, і від цієї дивовижної тиші він раптом оглух, а від надміру яскравого сонця, що вливалось у вікно, він осліп. Отож сидів отак: глухий та німий і, здається не відчував нічого, хіба що якусь порожнечу, хіба що неживий простір, наповнений срібним мерехким промінням, яке щедро вливалося через вікно. Трохи відчував ще неясне піднесення, якийсь неспокій спалахував у ньому, як сірник, а може, це він хвилювався. Був каламутний зсередини і зашумований, ніби весняна вода. Щось подібне відчував і тоді давно, коли складав свої листи віршем, саме ті, що посилав їх у цей дім, – чому згадує про них зараз? Тоді з-під його пера виливалися якісь чудні, шумкі, пінливі рядки, і він аж тремтів, коли вони з’являлися. Але нині опинився в цій кімнаті не для того – йому вже нікуди слати своїх листів, він уже, здається, вдома. Отож і лишається йому сидіти на цьому стільці, сліпому, глухому та німому, і прислухатися до неясних звуків усередині дому, і на щось надчікувати у цьому вузькому, залитому срібним сяйвом світику, в оцій цілком мертвій кімнаті, де він – ніби принесений і поставлений на ослінцеві вазон. Але все одно, поступово в нього, наче вода в губку, почала просочуватися незнайома, незвичайна, ясно-жовта, а може, й срібна радість, тихе щастя, якому також треба опиратися, бо ще, здається, не має на них права. Хотів опиратися тим радості й щастю, хотів захиститися супроти них, хоч би звичним відчуттям власної ніякості, непомітності й сірості, тобто хотів поки що залишитися тим, чим був в усі попередні роки, але те почуття входило в нього, як дощ у суху землю, і він, як суха, випечена земля, просякався і проймався ним і знехотя, засторожно пив його, похлинаючись. І він не стримався, бо таки не зміг не пустити в душу гострого й золотого, як меч, торжества – аж злякався його.

– Боже мій, – прошепотів він, – невже й справді існує це диво – рідний дім?

І ніби на підтвердження цього почув у вітальні легкі, шарудливі кроки. Ванда різко відчинила двері, а що він повернувся в її бік майже перестрашено, всміхнулася.

Ця кімната у нас порожня, – сказала вона. – Якийсь час тут жила моя тітка Аполінарія, чи ти її пам’ятаєш?