Читать «Білецькі» онлайн - страница 55

– Отже, тебе визнали невинуватим? – спитала вона з якимсь дивним тремом у голосі.

– Так виходить, – обізвався він. – А ти гадала інакше?

– Яке це має значення, що я гадала. Тут якось не зовсім зрозуміло написано.

Він дивився на власного портрета на стіні. Все те дивно йому було бачити такого незнайомого самого себе.

– Дивуєшся, що не зняли твого портрета? – почувся ніби віддалений Вандин голос. – Він хитнув, бо таки не міг відвести погляду.

– Це Мирослава так захотіла, – сказала. – Зрештою, вона ж не безбатченко. То які твої плани? – вона звела кінчики пальців, а тоді почала похрупувати кісточками.

– Не хочу бути нав'язливим, – повторив він. – Але коли твоя ласка, то я б у тебе кілька день, поки влаштуюся, перебув. Зрештою, як скажеш, так і буде.

– Що я можу сказати? – мовила Ванда і раптом встала. Перейшла негнучкою ходою, ніби застоялися в неї під час сидіння ноги, через кімнату і відчинила двері.

– Оця кімната в нас вільна, – сказала. – Пам’ятаєш, ти любив тут працювати.

Він зирнув у напрямку відчинених дверей і побачив крізь них ще одне, так само залите сонцем вікно.

І тільки тоді відчув, що й справді не тільки вдвох перебувають вони в цьому домі – існує ще й третє. Якась частина їхнього колишнього минулого, те, що було колишніми ними, те, що залишилося на старих вибліклих світлинах, те, що було відчуттям третьої, неприсутньої тут – дочки їхньої, те, що відзначив він навіть у недбало відкинутій покришці фортепіано, в слонової кості барві клавіш, в різьбленні на футлярі того ж таки фортепіано, в знайомих меблях і в зеленій підлозі. Те третє вливалося до них через усі три вікна, два в цій кімнаті, в якій перебували, і третє в тій, що світило до них крізь розчинені двері. Він знову зирнув на підлогу: онде й ті кілька дощок, що не зовсім управно вставив він бозна-коли, лагодячи цю підлогу. Над головою нависала стеля з двома сволоками і накладеними одна на одну дошками, в кутку біля груби дві дошки зійшлися і створили гладеньку площину. Упізнавав усі ці забуті, але й незабуті дрібниці, і саме від того й народжувалося оте третє. Воно відчулось і в розчинених дверях, куди він готувався вступити, щоб знову замешкати в цьому домі, бо й справді колись любив там зачинятися, коли до нього приходило натхнення, але як давно це було! Він не вірив іще в реальність оцього менту, в те, зрештою, що довготривала його мандрівка закінчилася; так само не вірив, що ця жінка, котра дивиться на нього так відчуджено, таки насправді існує, як і дочка, хоч із тією ще не зустрівся. Але те третє, здається, й було саме дочкою – тим, чого він не встиг пізнати, про що ніколи не забував, але все одно має згадати, точніше повернути, бо оте «не забув» не було реальним існуванням, а тільки однією із милих візій. Тепер же йому треба призвичаїтися до того, що воно, оте третє, відчуття їхньої спільноти, існувало таки насправжки, що його можна реально відчути на позир і дотик – ось воно, справжнє життя! Схвильований до глибини душі, він раптом підхопився і закліпав очима, бо таки соромно розчулюватися в такій ситуації. Знав, треба збиратися на силі, аби не потекли йому ганебно з очей сльози, він аж губу закусив, щоб стриматися, – не мав права розкисати, не мав права так ганьбитися, не мав права переходити той невидимий рубіж, до якого впритул підступив. Був наче Вовк із казки, котрий попросив у Лисиці дозволу покласти на сани одну лапу, і пізнав від того щастя, що такий дозвіл дістав. Отож не хотілося йому думати, що буде завтра і позавтра, бо Вовк, отой, котрий попросив дозволу покласти на сани хоч би одну лапу, нічого лихого Лисиці не замислює, він узагалі нікому нічого в житті лихого й не замислював; він утомлений, старий, ніякий, змучений життям і пригодами, він і справді не має великої сили, отож і сани йому потрібні тільки для того, щоб хоч короткочасно перепочити.