Читать «Білецькі» онлайн - страница 58

Здається, він пам’ятав Аполінарію, але вони мало з нею спілкувалися. Хіба вона звалася Аполінарією? Чи не Антоніною? Така кругла й маленька, вона жила в Любарі і колись їх навідала.

– Ту й справді звали Антоніною, – заперечила Ванда. – А я кажу про тітку Аполінарію. Худа й висока, з пишним волоссям.

Але в його пам'яті чомусь не існувало нікого високого, худого, з пишним волоссям. Та ні, промигнув якийсь спогад (Господи, подумав пін, невже я так багато позабував?). Він хитнув головою, бо негречно було не пам'ятати рідної тітки власної дружини.

– Чудна в неї була доля. – сказала Ванда. – Зовсім була самотня, от ми її й прихистили. Зрештою не довго вона в нас і прожила.

Тоді він побачив, то в цій кімнаті є одна річ. Змінна і буденна, як час і вода.

Календар тут повісила Мирослава, сказала Ванда. Каже, що їй приємно сюди заходити й відривати щодня по листку

Вона знову всміхнулася, а він побачив: і справді, календар показує сьогоднішній день і теперішній рік: двадцять п’ятого травня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року.

– Подати тобі їжу сюди чи підеш на кухню? – спитала Ванда, і в її голосі прозвучало щось знову-таки знайоме, але також забуте.

Рушив просто в розхилені двері, пішов через вітальню, і доки переходив кімнату, встиг подумати, що цей дім, зрештою, не покидав ніколи. Возив його з собою, тримав в уяві, як розкладену книгу чи дитячий набір кубиків, і весь час будував і валив його у власній душі. Раптом згадав, що один із листів віршем, посланий сюди, був саме про те, як складає він ув уяві їхній дім. Кожна людина, здається, писав він, мусить мати в душі відчуття рідного дому, навіть коли він сам чи хтось сторонній навіки його зруйнували. Кожна людина, писав він у тому першому своєму листі сюди, коли ще не зовсім вона зневірилася, мусить носити з собою оту скриньку із кубиками. Бо як тільки випаде їй вільна хвилина, вона може стати навколішки, вийняти зі скриньки кубики і почати будувати. Вона нічого, писав він, в такий спосіб, тобто свого дому, не збудує, але вона збудує собі натомість надію. Надія, здається, завершив він того першого листа, – це також відчуття рідного дому, це, зрештою, спроба побороти власну зневіру. Диво, однак, не в тому, думав він, а в тому, що надія, з'єднавшись із вірою, часом народжують любов. Але й любов у цьому світі буває, як самотня жінка з листком календаря в руках.

Він переходив сінці, що вели до кухні, і раптом уявив собі ту темну тінь із листком календаря у пальцях.

– Сьогодні понеділок? – спитав він раптом у Ванди.

– Але ж, Сильвестре, – сказала за спиною в нього Ванда, – ти ж дивився оце щойно на календаря.

3

Кухонний стіл Ванда заслала на двох, і він мимоволі те відзначив.

– Сідай, – кинула недбало і поклала на тарілки по два підсмажених яйця.

– Боявся, що не застану тебе, – сказав він, обережно надбираючи жовток срібною ложечкою.

– Сьогодні у мене вільний день, – сказала Ванда. – Маю уроки чотири дні на тиждень.

– Все в тій самій музичній школі?

– А то ж де? Коли вже якось приладнаєшся до життя, мусить бути все те саме.