Читать «Білецькі» онлайн - страница 59

– Вони їли якийсь час мовчки.

– Чудовий хліб, – сказав він.

– Хліб як хліб, – відказала Ванда.

– Е, не кажи, – відповів палко. – Вік такого не їв!

І справді їв якось по-новому. Ванда те мимоволі відзначила, може, трохи й пожадно.

– Тобі не мало два яйці? – спитала.

– Мені ніколи нічого не буває мало, – відказав він. – Тому я й вижив, – він їв якийсь час мовчки, а тоді довершив. – Задовольнявся тим, що було мені дано.

– Не забув філософствувати? – спитала Ванда, позирнувши на нього з-під приплющених повік.

– Ах, вибач, забув, що ти цього не любиш, – похопився він. – Але мені здалося, кажу річ житейську.

– Де збираєшся влаштовуватися? – спитала Ванда.

– Де доведеться.

Вони знову їли мовчки, доки не запили яєчню кавою. Тоді подивилися один на одного десь так, як при зустрічі

– Хочу викласти тобі умови, на яких у нас житимеш, – сухо сказала Ванда.

– Можеш не робити того, – тихо мовив він, – бо я наперед на все згоден.

– Шлюб свій ми не поновлюватимемо, – сказала вона категорично.

Він хитнув.

– За квартиру ти мені не платитимеш, а оскільки ми столуватимемося разом, даватимеш на їжу.

Він знову покірно похилився. Тоді вона незручно випросталася і покрутила шиєю, наче їй муляв комірець.

– І ще одне, найважливіше, – сказала вона. – Дочка наша повинна думати, що ми живемо як чоловік та жінка.

Він скинув запитально бровами, але вона на нього не дивилася. Тоді він знову відчувся Вовчиком-братчиком, саме тим, що, кульгаючи, іде поруч із санками: здається, йому дозволено було покласти на ті санки другу ногу. Але від того йому стало не легше, бо мусив перебирати задніми двома, а це куди незручніше, ніж кульгати на трьох. Ванда шумко звелася й почала складати тарілки.

– Оце все, що я хотіла тобі сказати.

– Я на все згоден, – тихо мовив він. Однак і далі запитально на неї дивився, і вона роздратовано смикнула плечем.

– Щось тобі не зрозуміло? – спитала.

– Та ні, ні, – миттю зів'яв він і підхопився з-за столу й собі. – Хотів сказати… Але хай, я на все згоден.

– Ми повинні, поки не прийде Мирослава, з'ясувати свої стосунки. Що хотів сказати?

– Та нічого особливого, – мовив він похватцем. – Просто я ще нічого не знаю… Але коли тобі треба моя допомога…

– Гадаю, що в тому не буде потреби, – згорда обірвала його Ванда. – Жінка, яка прожила стільки років з дитиною сама, звикла розраховувати на себе.

4

Він не встиг вийти з кухні, коли ж двері несподівано розчинилися і в них не ввійшла, а влетіла дівчина. Вона так і завмерла серед кухні, бо побачила чоловіка, якого аж ніяк не сподівалася тут зустріти, і слова, які готувала сказати матері, не встигли вийти з її вуст. Стояли так і дивилися, не мігши й очей розвести, але це тривало тільки мить – дівчина зирнула на матір, яка також непорушно застигла по той бік столу, закам’яніла й безмовна; здавалося, вона незвично виблідла – не дивилася ні на чоловіка, ні на дівчину. І в кухні повисла дивна, незвичайна тиша, аж чутно стало: на керогазі, котрий стояв на плиті, щось забулькотіло в каструлі, а ще чутно стало: за вікном дзенькає синиця. Дівчина скрикнула тонко й захоплено і за мент уже була в обіймах чоловіка, який все-таки не витримав і вдруге заплакав.