Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 7

Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.

— О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, — заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня, плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні дні я тільки смажила, пекла й варила.

— Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п'ятнадцять хвилин, аби щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.

— Навіщо?

— Ти переїжджаєш до мене.

Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.

— Що ти там шкрябаєш?

— Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою. Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.

У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони.

Заборона заходити до кухні й харчитися на місці перебування.

Заборона під'їдати у милосердних товаришок.

Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.

Заборона переводити все в калорії.

Заборона їсти перед дзеркалом.

Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).

Заборона ставати на ваги до кінця перебування.

Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу тонни.

* * *

— Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? — випитувала я.

— Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.

— Чорт забирай, Ево!

— Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… — замислилася вона по хвилі.

— Що «хоча»?

— Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті п'ятсот марок від твого батька?

— І що?

— Відповіси сама.

11.02. Чи я зробила б це вдруге? Та звісно. Двадцять шість років я була одним великим лантухом комплексів — через ніс. Що з того, що в мене гарні очі й білі зуби, коли на перший план висувався ВІН. Великий, кирпатий і горбкуватий. Узимку червоний, як у бузька. Улітку скроплений потом. Навесні розпухлий від нежиті та сліз (бо депресія). Восени мокрий від дощу та сліз (бо чергові вакації без кохання). А найгірше він виглядав у профіль. Освітлений нічником, відкидав тінь на півстіни. Варто дати крупний план, і вийде чудовий кадр із «Сірано де Бержерака».