Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 32
Ізабелла Сова
— Ти маєш кращу? — обурився батько. — Я у твоєму віці ганяв на «Гарлеї», а через десять років…
— …став працювати на німецьку розвідку, — завершив за нього Ірек. — Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.
— До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?
— Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.
— Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!
— Я повертаюся «стопом», — вирішив Ірек. — Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.
— Родзинок, — виправила мама. — Як це повертаєшся?
— А я з ним. Мушу завтра бути в універі, — збрехала я. — Мене викликає науковий керівник.
— Хіба ви не на канікулах? — здивувався тато.
— Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.
— Шкода, але якщо мусиш, — зітхнула мама.
Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.
— Нас не хотіли пускати через кордон, — пояснив батько. — Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.
— Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? — поцікавилася мама.
— Як завжди, забивав мені баки, — збрехала я. — Тільки даремно витратилася на квиток.
— Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?
— Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, — перебив її Ірек. — Скажіть краще, що з тим номерним знаком.
— Нічого особливого, — махнув рукою батько.
— Скажи, не будь таким, — діставав його Ірек.
— Просто, — почала мама, — ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?
— Або Трстена.
— Микулаш.
— Можливо, хоча виглядало на Трстену.
— А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».
— Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.
— Яносік? — обурилася мама. — Таж його грав Перепечко, поляк.
— Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.
— Якого єврея? — не вгавала мама.
— Ви можете закінчити про цей номерний знак? — обірвала я дискусію. — А потім повернетеся до Брунера.
— Ну гаразд, — виклав цілу справу тато. — Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.
— Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька залишилося двадцять корон.
— І що?
— Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один, найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і ми тут.
— Але нехай ми й наїлися страху, це наше, — обізвалася мама, вже з кухні.
— Який там страх, — форкнув тато. — Страх я пережив, коли мене вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя шпигуна буде вистелене трояндами.
