Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 31
Ізабелла Сова
— Мій любий! — розчулилася мама. — Він єдиний, хто мене розумів.
— А тато? — підхопив Ірек.
— Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.
— По п'ятнадцяти роках мовчання, — нагадала бабуся.
— Краще пізно, ніж ніколи.
* * *
Він з'явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.
— До вечора повинно висохнути, — повідомила вона нам, вибираючись до крамниці. — Як припече, то зробите свої справи навстоячки.
Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.
— Що той старий там робить? — зацікавився Ірек під час рекламної паузи. — Може, він отруївся випарами?
— Ти був малий і не пам'ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати на унітазі. Маленька сієста.
— Сподіваюся, що він висох, — згадав Ірек. Цієї миті до нас долетів страшний рев.
— Ви можете мені допомогти? — озвався з лазнички батько.
— Як? Ми не маємо розчинника! — відгукнулась я.
— То, може, хтось би мене вистриг?
— Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, — зізнавсь Ірек.
Вистригання тривало до опівночі.
— Колись ти не був таким волохатим, — дивувалася мама. — Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?
— Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.
— І фантазії з Місяця, — пошепки додав Ірек.
— Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.
— Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!
— Я зараз зблюю, — повідомив мені Ірек.
— Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, — сказала мама. — Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?
— Ні, дякую, — Ірек завіявся до своєї кімнати.
Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.
— Ласкаво просимо додому, тату.
У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.
— Але виглядає він краще, — буркнув тато.
— Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, — я стала шукати носовичок, — що мала вплив на свій генний набір?
— Що ти, Малинко, це був жарт, — поплескав він мене по плечі. — Ти гарна дівчина… Аж не віриться.
— Чому?
— Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.
Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. Їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. Їдемо далі.
— От зараза, — згадав раптом батько, — я забув заправитися.
Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».
— Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? — запропонувала мама, наразі ще спокійно.
— У мене немає каністри.
— То що ти пропонуєш?
— Якби налляти в слоїк… або в пакет… — розмірковував тато.
— Може, повернемось «автостопом»? — висунув пропозицію Ірек. — Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.