Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 2
Ізабелла Сова
— Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.
— В космос? — зацікавився Ірек.
— Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? — Мама заплакала. — І це саме тепер, перед причастям.
Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»
— Жабко, дай спокій, це не так…
— На хрестинах поволочився ремонтувати авто, — тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. — А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!
— Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.
— Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! — розридалася вона не на жарт.
— Принаймні вже більше не занапащу, — батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.
— Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!
— Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.
— На Місяці є «полонези»? — зацікавився мій брат.
— Іреку, марш до кімнати! — верескнула моя мама. — І ти теж! — звернулася вона до мене.
* * *
Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.
— Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!
— Тато? Тато Едек?! — гукнула я на всю хату.
— А ти знаєш іншого?
— Справді, не знаю. — Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?
— Ні. Я хочу побалакати з тобою.
Я відчула, як мені стиснуло горло.
— А де ти зараз?
— У себе. Тобто в Німеччині, — уточнив він. — У Гамбургу. Слухай, Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.
— Кажи, тату.
— Розумієш, я купив собі відео і…
— Вітаю, — обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не зорієнтувався — знайомі часто плутають наші голоси.
— Та нема з чим, нічого особливого, — відказав він. — І розумієш, дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від'їздом ти почала ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось допетраєш.
Я не встигла відповісти. Мама була першою.
— Слухай, а як там тобі ведеться?
— Дуже добре, — відповів він трохи зашвидко і трохи надто впевнено. — А що?
— То винайми собі перекладача і — чимшвидше — доброго адвоката!
— Хто це? Хто це? Малинка?
— Ні, це голос правосуддя.
— Жабко, — простогнав тато.
— Я щойно засікла твій номер, — збрехала мама, — і завтра потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.
— Ти мене Інтерполом не лякай! — скинувся батько. — Я про дітей пам'ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…
— Ага, на «полонез», ми пам'ятаємо. «Полонез», простір і свобода. Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п'ятнадцять років! А твоя дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.
— Мамо, яка сирітка, — запротестувала я.
— Ну власне, — підхопив батько, — адже я живий і пам'ятаю. Коли ті заручини?