Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 117
Ізабелла Сова
— На щастя, наразі мені це не загрожує, — озвалась я з-над тарілки з «вушками». — Я навіть не маю нареченого.
— Я мушу тим заопікуватися, — пообіцяла мама. — І зроблю це, щойно ми з Богусем одружимося.
Чудова перспектива. На щастя, весілля тільки за півроку. Ще може трапитись усе, що завгодно.
— Цієї ти, мабуть, не одягнеш, — висловила свою думку Евка. — В неї викот до пупка. Тебе продує до кісток.
— Не можу ж я йти у светрі!
— А чому б і ні? Хто побачить, що в тебе під плащем?
— Буде стільки народу, телебачення.
— Роби, як знаєш, Малино, а я одягаю гольф і куртку. Вона принаймні не промокне від шампанського. Де ти маєш зустрітися з отим своїм Кілґором?
— Під «Джек-потом», з боку Ставковської, пів на одинадцяту.
— Хвилюєшся?
— Зовсім ні, ну, може, трохи… дуже.
— Ми будемо за вами спостерігати, — обіцяла вона. — Нічого лихого не станеться.
— Якнайбільше, то я наїмся сорому у вас на очах, — буркнула я. — Тепер шкодую, що з ним домовилась.
А може, не йти? Зостатися собі вдома, переглянути забойні фільми, випити шампанського з телеведучими?
— Найгірше, що я не знаю, чого чекати.
— Ти хотіла сказати «кого», — виправила Евка.
— Я вже не певна, чи це людська істота. Ви з Лешеком намололи стільки дурниць.
— Бо ми турбуємось. Ти так останнім часом від усіх дистанціюєшся. Зникаєш на цілі години.
Дивно, що хтось це помітив. І до того ж турбується. В сумі це приємне відчуття.
* * *
Зараз виходимо.
— Я починаю шкодувати, що ми не причепили до тебе підслуховку, — серйозним голосом сказав Томек.
— А я починаю шкодувати, що про все вам розповіла!
— Малино, не переймайся так, — поплескала мене по плечі Евка.
— Легко сказати. Ви будете там стовбичити, як стерв'ятники, чекаючи на розвагу.
— Новий рік, усміхнися.
Я усміхнулася самими губами.
— Забагато сторожкості в очах, — оцінив Томек. — Спробуй ще раз. Трохи ліпше, хоч і надалі офіційно. Додай трохи розкутості. О'кей. І так тримати.
* * *
Щойно десята, а Ринок роїться від людей. Десь серед них чаїться Кілґор у чорній перуці. Але спочатку ми мусимо знайти Йольку і решту товариства.
— Он вони там стоять, — показала пальцем Евка. — Бачите Лешека? А поряд Міґель.
Ми наблизились. Уся компанія вже легко порожевіла від морозу й гарячого пива. Йолька в білявих кучериках і в до болю обтислих стегнівках.
— Привіт, Йолю!
— Тепер Джоль. Чому в Малини такий вираз обличчя? — встигла запитати Йолька і кинулась Евці на шию.
Тим часом я віталася з Міґелем. Він виглядав ідентично своїй фотці, тільки що замість стрінґів мав на собі сапфіровий комбінезон. Міцна засмага, кульчик у вусі, на волоссі два літри гелю з блискітками. Головне, що він влаштовує Лешека.