Читать «Роман юрби» онлайн - страница 3

Студентське середовище 60-х років – це середовище І. Драча, М. Вінграновського, Ірини Жиленко, В. Підпалого, С. Зінчука, Наталі Кащук та інших, згодом відомих літераторів. В. Шевчук увійшов до університетської літературної студії “Січ” (студія імені Василя Чумака), Борис Тен порекомендував його Василеві Земляку, який залучив початкуючого літератора до студії “Молодь”. А вже літо 1961-го – початок уходження в літературу письменників-шістдесятників: І. Драча, М Сингаївського, М. Вінграновського, В. Коротича. Восени в “Літературній газеті” (нині “Літературна Україна”) готувався розворот на дві сторінки: “Проза братів Шевчуків”, але замість того побачили світ “зведені” сторінки, де, крім Шевчукових, були публікації Є. Гуцала та В. Дрозда, які щойно з’явилися в Києві, Ф. Бойка та І. Драча. Тож у “велику літературу” В. Шевчук увійшов фактично 1962 року завдяки публікаціям у журналі “Вітчизна” та в “Літературній газеті”, де 20 лютого 1962-го було вміщено окрему сторінку Шевчукової прози. Репрезентуючи твори початківця, “Літературна газета” написала: “Валерій Шевчук; – студент-історик Київського університету. Родом з Житомира Двадцятилітній. Пробує писати новели. Мріє написати колись роман”. Він одразу засвідчив свою неподібність до інших українських радянських письменників, “покликаних” оспівувати соціалістичну дійсність – на тлі тодішньої “лакованої” літератури його проза відразу ж привернула до себе увагу і в Україні, й за кордоном Орієнтованість письменника на повсякденні проблеми звичайної, “маленької людини”, “психологічні рисунки” душевного стану начебто нічим не примітного героя, позбавленого соціального “навантаження”, відразу насторожили ревних охоронців соцреалістичної монументалістики: у неподібності персонажів Шевчукової прози до відретушованих героїв прози знаних тоді корифеїв офіційна критика побачила крамолу й небезпеку.

Під час служби в армії (а молодих літературних неофітів шістдесятницького призову посилали на перевиховання у найвіддаленіші й холодні куточки колишнього Радянського Союзу, як-то Мурманськ чи Забайкалля) з-під його пера народжується низка оповідань, починається (й завершується) робота над романом “Набережна, 12”. (До речі, опублікований 1967 року, цей твір було піддано різкій критиці, оскільки він не “вписувався” у звичні стереотипи, й ім’я автора надовго вилучили з літературного процесу.) Там само, під час служби, ностальгуючи за рідними місцями, почав писати серію житомирських типів “Вулиця”, що й стало вже тоді поштовхом до задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій виріс той задум, нарешті, по роках наполегливої праці, зреалізовано – й ось маємо: “Роман юрби. Хроніка “безперспективної” вулиці”. Саме з цих перших житомирських новел, які згодом і склали структуру запропонованого нині читачам роману, почалося витворення художньої галактики В. Шевчука, яку він за прикладом Вільяма Фолкнера, а радше за покликом душі, почав створювати на рідній йому житомирській території, “заселяючи” її своїми героями – прототипізованими, домисленими, вигаданими.