Читать «Роман юрби» онлайн - страница 2

Його проза цілком модерна за своїми художньо-стильовими ознаками, дає панорамне уявлення про українську людину як продукт специфічних історичних, національних, етнопсихологічних та соціально-політичних умов і її, цієї людини, власні потуги – вдалі чи невдалі – вирватися з лабет екзистенційної буденної одноманітності та духовної убогості.

Здатність письменника до самозречення, вивищення над догмами тоталітарного світу (а більша частина творчого життя письменника припала на період тоталітаризму), внутрішня свобода творити так, як лягає на душу, без жодних озирань на офіційні приписи, і явила нам письменника такого масштабу, яким є нині В. Шевчук. Необмежено відкрившись назустріч творчому покликанню, він сягнув тієї міри внутрішньої свободи, яка дозволила йому залишатися нонконформістом у жорстких умовах тоталітарної держави. Якщо над багатьма письменниками, що нібито комфортно почувалися в рамках соцреалізму, тяжів схематизм, страх цензури, спрацьовувала самоцензура, а творчі поривання обмежувались потребою “гри” за відповідними, “дарованими згори” правилами, цей письменник, категорично відкинувши такі облудні приписи нівеляції художнього хисту, у цю гру не вступав – і це дозволило йому лишитися самим собою.

Маючи добру фахову підготовку, вироблену культуру мислення, багату творчу уяву, В. Шевчук шукав собі “точку опертя” в тих ідеалах, які залишили попередні епохи. Так, Григорій Сковорода навчив задовольнятися тим, що дано, й “копати криницю в собі самому”, тобто “науці святої самоти” (підсумком багаторічного вивчення та осмислення його життєвого й творчого шляху стала недавно видана вагома праця письменника “Пізнаний і непізнаний Сфінкс”), Самійло Величко навчив “безумству (вважаю, також святому) творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду”, Тарас Шевченко – третій учитель – навчив його любити Україну, Іван Франко, четвертий учитель його життя, навчив працювати “біля найрізноманітніших пластів нашої літератури і рівняти свою працю до світових стандартів, узгоджувати її зі світовим літературним процесом”.

Сам письменник не раз підкреслював, що у своєму прагненні побачити людину в людині, незважаючи на всі деформації в її свідомості та моралі, він дотримується переконання, за яким кожна людина – цілий світ, кожна людина самодостатня, і його письменницька місія – таку людину розуміти й любити.

Народився Валерій Шевчук 20 серпня 1939 року в родині шевця (отже, як сам каже, він натуральний Шевчук) у Житомирі. Любив батько, згадує Валерій Шевчук, щоб при роботі мати читала йому українську класику, надто улюблених Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Саме це й пробудило інтерес до української літератури. Згадуючи своє раннє дитинство, письменник зазначає, що загалом воно було багате на події та спостереження, що потім лягло в основу його численних прозових творів, збагачених нестримною фантазією. Калейдоскопічні враження воєнних і перших повоєнних років – то багатюще джерело творчого переосмислення життєвої реальності. Інтерес до літературної творчості виник спершу в його старшого брата Анатолія, однак доля склалася так, що брат був ув’язнений через свою участь у русі шістдесятників і надовго вилучений з літературного процесу. Сам же В. Шевчук після школи хотів стати геологом, але життя все розставило по своїх місцях: він цілеспрямовано вивчає українську літературу – за методологією І. Франка – і 1958 року стає студентом історико-філософського факультету Київського державного університету. Переконавшись, що університетський навчальний процес досить схоластизований, усі свої зусилля спрямовує на самоосвіту, проводячи в бібліотеках більшу частину часу.