Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 226

* * *

Не бути падлюкою — ще не означає бути порядною людиною, бо порядність, друзі, зобов'язує, як і всяка інша чеснота.

ЗАГАДКА

Що це таке? Всі його шукають, а ніхто не знає, як воно виглядає. (Щастя).

МОЖЕ, Й ВАРТО?

Людство, як відомо, створило чимало міжнародних організацій та різних асоціацій. Чи не настав час, братове, подумати про ще одну? Наприклад, про «Міжнародну асоціацію порядних»?

ХТО, КОЛИ І ЗА ЩО?

Твої рекомендації чудові. Мене цікавить одне, зовсім побічне питання: хто, коли і за що давав їх тобі?

ВПОРУ

Почавши від стародавніх, хвалимо тих, що вміють впору замовчати. А впору замовити потрібне слівце — хіба не заслуговує такої самої, якщо не більшої, похвали?

* * *

Візьмеш невродливу — звикнеш. Візьмеш красуню — теж звикнеш. У чому ж тоді проблема?

* * *

Коли вже твоє становище змушує тебе бути нещирим зо мною, то для пристойності опусти бодай очі.

АХ, ТА МОЛОДЬ!

— Пошануй бодай черевики, коли вже не жалко ніг! — ремствувала мама на доню, що знемагала в танці.

ХИТРІ!

Чоловіки підозрівають нас у надмірній практичності, а самі бач які: освідчуються в коханні, жертвують нам серце, а від нас вимагають руки (і то правдоподібно — правої).

* * *

Прийняти рішення, власне, найлегше. Тільки — як сприймуть його ті, від імені кого ми приймаємо його?

ЗА ЗДИБАННЯ НА ТОМУ СВІТІ

Сиджу за вдівцевим (до речі, такого прикметника в живій мові немає) столом свого сусіда з дитинства — Георгія.

— На Теплого Олекси було п'ять років, як ви були в нашому селі.

— А ви пам'ятаєте! Кожної зими кажу собі: но, вже цеї весни чи літа напевно виберуся на Буковину. А відтак знову якісь справи, цур їм та пек, закрутять мною, і знову відкладаю на наступне літо. І так, Георгію, з року в рік.

— Сягайте, прошу…

— Дякую файно. Випиймо, Георгію, за тих, що ми в них.

— Будьмо, Дарцю. А тепер знову аж за п'ять років увидимо вас у Лукавиці.

— Дай нам, боже, прожити ще п'ять.

— Та я до того і річ веду. А то можете приїхати і застати мене там, де паламар траву косить.

— Що ви, сусіде?!

— А що? Ми з вами вже не молоді, хоч ви і молодші від мене, але й недалеко втіклисьте, гей той казав. Думаю собі, Дарцю, що там у Львові десь у вас покої, а покої…

— Не такі вже й покої, Георгію.

— А в мене оця хатина, як видите. Чотири войни витримала небога, але то пусте. У вас машина.

— Тта…

— А мені, як треба транспорту, то іду до колгоспу просити якої шкапи.

— Чого зараз «шкапи», Георгію?

— Та я так, аби більше розжалобити вас, бо коні в нас, що правда, то правда, один в одного. Але й це пусте! Все пусте, Дарцю, тільки здибання з добрими людьми є що є, а решта фють — пух кульбаби! І тому я вам дуже дякую, що ви зайшли до мене, гей той казав, не погордили моїми низькими порогами.

— Що ви, Георгію, таж наші тати сусідами були. На друге літо доконче приїду знову.

— Ви завжди так говорите, а потім вам інакше виходить. Не вірю вам, перепрошаю за слово, бігме не вірю. Може у вашому житті таке зайти, що можете не встигнути і на мій похорон, а я так би собі хотів, щоб ви були в мене на обіді.