Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 228

Хлопчик розгублюється. Він ще не знає, що не буває емоції без причини, але вже знає, що, коли питають, треба відповідати.

— Бо ти маєш червоний ніс…

ДИТИНА НЕВИННА

— Не їж, синочку, стільки цукру. Будуть зубки боліти.

— А ти, мамо, йому скажи, хай не буде солодкий.

* * *

Піддалися нищівному впливові часу кленові мости, дубом вимощені, чи камінням вибрукувані, ачи смолою залляті дороги, навіть ріки змінили свої русла, і лише польові стежки ті самі, що були в роки мого дитинства.

Затоптані тисячами-тисячами босих ніг незліченних поколінь, вони не розпилюються у суховії, не розмокають у сльоти.

Вони — незнищимі.

Не коліть їх «шпильками» і не тавруйте фабричним знаком каучукової підошви. Зніміть взуття і підіть ними босо.

Ви ж вступаєте у храм свого дитинства.

МАМО!

Мамо, мамо! Чим ближче до кінця моєї дороги, тим потрібніша ти мені. Чи не могла б ти вивести мене безболісно з життя так, як колись, тримаючи за ручку, вводила в нього?

НЕ ЗНАТИ, ВІД ЧОГО ПОМОЖЕ

(Народне)

— Що це ви, друже? З романів переключились на мініатюри?

— А так! Думаю, з меншою ношею легше буде проштовхнутися у безсмертя.

ЛИСТ ДО ЮВІЛЯРА

Дорогий Михайле Юрійовичу! І як це сталося, що я й досі не встигла розказати тобі, як і коли я вперше познайомилася з тобою як письменником.

Була весна. Це я говорю не для краси. Воно насправді так було: цвіла в саду старезна черешня, гули бджоли в кульбабі, стояло мерехтливе синювате повітря, і так не лізли в голову латинські слівця. А тут ще товаришка прийшла. І не сама. Я відгорнула першу сторінку і застигла. Профіль автора чимсь нагадував красеня Гете в молодості.

— Дай мені почитати…

— Але тільки до завтра…

Того дня (наш клас вчився у другу зміну) я не пішла у школу. Відчула себе «недобре» і лягла в ліжко з «Казкою про перстень». Пані, в якої я була, як говорилося тоді, на станції, з почуття обов'язку перевірила, чим я так зачитуюсь у «хворобі». Слово «казка» зовсім заспокоїло її. Блаженна, вбога духом, коли б вона тільки знала, що то була за казка!

Так, Михайле, так, був це 1921 рік, Чернівці, передмістя Монастирисько.

Гай, гай, як запаморочили мою бідну п'ятнадцятилітню голову твої мініатюри-перлини.

Скільки води у Пруті збігло з того часу, а я й зараз можу процитувати напам'ять:

«Одна дівчина любила ліжко, а боялася дуже ночей, блискавки і смерті.

Як від грому дзвеніли вікна і мовня роздирала пітьму, втікала вона до любка, горнулася до нього, трепетала, плакала, ба навіть сповідалася з гріхів.

Минають літа, відколи та дівчина сама-самісінька в гробі».

Або таке:

«Пара молодят вибралися в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапилася, бо хотіла завчасу вийти наверх. Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком. Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася і повела оком на далекі долини. Такий світ показав сатана Христові, коли підманював на спокусу».

І що ти скажеш про шмаркачку? Вона тут же кинулася писати листа авторові. І тільки коли справа дійшла до адреси, опам'яталася трохи: куди посилати? Книжка ще видана в 1907 році. Автор, напевно, живе в Галичині, а для Буковини на той час це було вже за кордоном. Яким же робом там, десь у Львові чи Станіславі, віднайде його мій лист без точної адреси?