Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 151

…Катерина нагадала Марії про час удою таким голосом, що молодиця схопила дійницю і мерщій вискочила з хати. Навіть рушника забула. А як же доїти корову, не вимивши та не витерши перед тим вим'я?

Вернулася. І тоді крізь відчинене вікно зачула вже тільки передостанні слова Катерини: «А ви… певні, що Марія ні з ким, крім вас, не зналася?..»

«Це вони про кого?» — подумала спочатку Марія, хоч виразно чула своє ім'я. Аж за хвилину дійшло до неї, про кого саме мова. Марії зробилось гаряче. Збожеволіли до решти, чи що з ними? Немало зазнала від них за роки спільного життя, всякої напасті могла чекати, але такої підлості таки не сподівалася. Що не сподівалася, то не сподівалася. І що це вони знову затівають проти неї? Навіщо їм тепер це? Колись усі шестеро — невістки і сини старого — спати не могли з жури, що вона від старого приведе на світ дитину (тьху! та ще раз тьху!) і треба буде поділитися багатством із четвертим спадкоємцем… А чого їм сьогодні бракує? Це добра наука їй! Чому не кинула старого, як намірялася, ще у вересні тридцять дев'ятого? Саме життя відчинило перед нею і тисячами подібних до неї ворота! Чому не скористалась з щасливої нагоди й не покинула цього проклятого двору? Боялася людського поговору. Не хотіла, щоб матір докоряли кумасі дочкою-гонивітром. Честь свою жіночу хотіла зберегти, а он що збираються з її честю зробити. В болото втоптати та ще й ногами прибити. А не дочекаєтесь ви! Тепер уже не ті часи, що за польських панів, та й вона не та, що тоді. Тоді — хотіла чи не хотіла — мусить коритись, бо іншого виходу не мала.

В ті часи покинути шлюбній жінці такого дуку, як Кавуля, і залишитись у тому ж селі було неможливо. Просто неможливо. Піп, з яким Кавуля вихилив не одну склянку меду, змусив би її повернутись до старого. А в попа була така сила. Він міг її зганьбити в проповіді, що і в сімох водах не відмилася б потім, міг заборонити її мамі відвідувати церкву, а мама — хіба б пережила такий сором?

Тоді єдиним виходом для неї могло бути тільки місто. Місто — це означало: служба по невідомих домах, у чужих родинах, а потім хвороба з перевтоми і голе небо замість даху над головою. Коли не гірше: якщо не панське байстря, то шпиталь для невигойно хворих.

А тепер? Тепер місто — це праця поміж чесними людьми, це пошана людині за її відданий труд тощо. Сьогодні місто більше не пострах для таких, як вона, ні!

Пораючись біля корови, роз'ятрювала старі рани, роздумувала над власною долею:

«Мало їм моєї змарнованої молодої сили, моєї занапащеної весни, то вони ще до моєї честі добираються?

Коли брав мене — чи не образа божа? — мені ще п'ятнадцяти не було. Три місяці бракувало, а йому п'ятдесят вісім минуло. І не побоявся бога, не посоромився людей таку дитину волікти в постіль до себе. А все та повінь наробила. Вона забрала у людей грунти, а в мене — тата й вік молодий. Приходив іуда щовечора і, ніби жаліючи бідну вдову, залякував холодом і голодом, а при тому торгував мене, як телицю на ярмарку. А потім не дав мамі навіть одної третини з того, що обіцяв за мене. Ні, навіть не наймичкою, а купленою, запроданою за центнер борошна і кілька міхів картоплі — он чим я була. Мама поступилася, аби врятувати трьох від голодної смерті… Він знав це, знав і те, що був мені гидким, таким гидким, що страва не лізла в горло, коли сидів навпроти… А тому весь час могоричив попа, аби той залякував мене при сповіді вогненною смолою та чортами. Слухняною й покірною була я тоді. А тепер годі… Через вінця переповнилась чаша, та й піп твій мені не страшний більше… Спасибі й тобі, Катерино, за щирість. Якби не твоє слово, може б, протягла тут ще й до осені, а може, й до весни… А тепер дякую красно за хліб-сіль. Клоччям ліз мені ваш хліб у горло, хоч і власними руками зароблений, а сіль очима витікала… До часу жбан воду носить. Завтра вдосвіта прокинеться старий, гляне на пусту постіль… Почекає часину… а тоді піде сам шукати… Шукай, шукай, та дивися добре, чи не сховалася де твоя жінка під лаву… Тільки марні твої зусилля, бо немає на світі такої сили, щоб мене у цей двір повернула…».