Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 149

Коли повернулися сини з жінками та дітьми, лежав хворий від непосильної праці. А невістки ходили по подвір'ю та голосили, як за небіжчиком, за своїм добром, хоч і вивезли дещо з собою і голими їх назвати не можна було.

Потім ходив до району. Дізнався там про те, чого ніколи не вважав за гріх чи провину у своєму житті. Думав — то його законне право. Сказали йому, що він багато років експлуатував (засвоїв собі і це словечко) найману силу. Але не це причина високого податку. Не це. Не повірили, що він розділив землю поміж трьома синами, і об'єднали всі морги в одне господарство.

Розділював чи не розділював, яке кому діло до батька й синів, га? Може, й дійсно не розділював. Може, вважав, що зроблять це самі по його смерті?

І це ще не все. Ті (ох, як же ж смертельно ненавидів їх!) знали з його життя і те, про що він давно забув.

Нагадали, що його наймити навіть у найлютіші морози спали в хліві разом з худобою. (А де ж мали спати? В хаті, на постелі, може?)

Знали, що люди працювали в нього від зорі до зорі. (А хіба коні не працювали так само? Чому ж мав би наймитів жаліти більше ніж худібку?)

Знали, що жорстоко бив своїх наймитів. (А на кому ж мав свій гнів зганяти — на жінці чи дітях?)

Знали, що при виплаті завжди недодавав заробленого. (А хіба ж його вина, що ця голота завжди якусь шкоду в господарстві робила?)

Ті викладали гріхи перед ним, мов карти лицем догори, а він дивився в них, і все зливалося перед очима в одну пляму.

Одне тільки зрозумів: милосердя нема чого чекати йому від них. І вже найменше від тих гольтіпак, яким давав колись притулок у своїй стайні.

Тепер ця голота он як виросла! Гей, чи йому тоді засліпило очі, чи тепер не так, як треба, бачить? Таке, здавалося, було затуркане, таке непоказне, до трьох полічити не вміло, а тепер, он хоч би Іван, його колишній фурман, виходить на трибуну і промовляє, як з книжки читає.

Гей, добрі люди, що то діється на світі?

Єдине, що йому ще залишилося, — це ненависть. Ніколи найгарячіші слова молитви не шептав так ревно, як тепер прокльони.

З хати вийшла невістка. Здорова, виплекана, високогруда.

— Тату, а йдіть-но до хати, аби… — умовкла на півслові.

Здогадався старий Кавуля, що вона мала на думці: сховайтеся в хату, аби вороги не пасли очей на вашому нещасті. Опустив голову й пішов за нею, як ягня за долонею. Перед самим порогом спіткнувся і закляв від серця. Гей, чи й каміння вже не визнавало його тут за господаря?

В хаті, перед столом, на обох кінцях ослона, сиділи ще дві невістки. Чоловіків не було дома. Поїхали всі гуртом в область довести, що ті з району помилилися, тяжко скривдили їх, радянських громадян.

Так, жили з батьком на одному подвір’ї, але господарювали нарізно. Спільними силами сіяли й жали. А яке кому діло до цього? Це їх родинна справа, до якої всякому зась! Папери свідчать, що вони давно розділилися землею.

Документи промовляли за них. Але ж голота… Тільки потягни її за язик — свідчитиме проти роду Кавулів. І не допоможуть тут ні благання, ні зойки. А може, там, в області, не додумаються поспитати свідків? Може, їм вистачить паперів з печатками?