Читать «Оповідання та повісті, окрушини» онлайн - страница 150

Невістки не розходяться по світлицях, а тут, в кімнаті старого, чекають повернення чоловіків.

Молода жінка Кавулі мовчки порається на кухні.

Ненависть, що постала між Марією і старшими від неї віком «дочками» (найбільше боялися, що може привести ще на світ дитину, а тоді одним спадкоємцем більше!), як живопліт, не вгасала навіть у хвилини загрози для спільного гнізда.

— І придумали ж: «наймана сила»! І треба ж було таке словечко підшукати — шукали б вас черви в землі…

В хаті, між чотирма стінами, голос старого звучить ще по-бунтарськи.

— Маріє, а доїти ще не час? — запитує Катерина у своєї «свекрухи». Вона, знає, що Марія не пропустить години удою, але хоче обірвати старого. Розпустив язика, начеб самі свої в хаті були. А така дружина — все одно що гадюка за пазухою. Ти її прихисти, а вона приластиться до тебе й укусить у скрутну, найменш сподівану хвилину.

Марія глипнула на годинник над дверима і відразу схопилася за дійницю: пора!

Тільки клацнула за нею хвіртка на ганку, як знову взяла слово Катерина — найстарша й найрозсудливіша з невісток:

— А ви, тату, підіть в область і скажіть там, що ви ніколи не наймали їх, бо ті фурмани… — вона почервоніла, — були не наймити, а… коханці вашої жінки. Он як треба тепер говорити вам, тату! Чи зле я кажу, сестри? — звернулася до молодиць на ослоні. — Марія, запевніть у тому всіх, водила їх за собою, як сука псів, пробачте за слово. А ви, аби уникнути сорому перед людьми, аби врятувати свій гонор, свою честь чоловічу, розпускали по селу чутки, що то буцім ваші наймити… ніби… що ви їм гроші платите… що то ніби ваша «наймана сила». Чи добре я, сестри, придумала?

Молодиці перезирнулися. Слова Катерини сподобались їм. Були міцні, переконливі і для не обізнаного з їх родинними справами могли прозвучати, як правда.

Старий крекнув, ніби хтось його душив.

— Дайте спокій, тату, — защебетала наймолодша, русява Килина, — сам господь послав Катерині таку думку. Вам треба так зробити, як вона радить, а ми всі три засвідчимо, що то правда.

— А як спитають у селі? А що село засвідчить? — обізвалася середуща Софія, бліда молодиця з чорними, аж блискучими бровами.

Катерина кинула на неї зневажливим поглядом:

— А що нам село? Хіба село може знати про те, що в кого, ви пробачте мені, тату, в постелі діється? А як треба буде, то ми всі — правда, сестри? — навіть присягою засвідчимо! А що вона тиха — то пусте. Хіба не тиха вода греблі рве? Ні… ні… людська хата не толока, аби кожний знав, що там діється.

Старий вишкірив жовті, але здорові ще зуби:

— То ви ладні всі, як одна, свідчити, що моя жінка — повія? — В ньому йшла боротьба між самолюбством чоловіка і людиною, якій загрожує нещастя.

— Тату, а як треба так? — гостро запитала його Катерина. — Гонором податку не сплатите! А ви… певні, що Марія ні з ким, крім вас, не зналася? Ви, — натисла голос, — впевнені в цьому?