Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 9

Кедри, такі ж могутні, як і той, під яким сидів Клайд, підіймалися схилом вгору, але поступово втрачали свою велич, наче їм бракувало живлючої води, а потім взагалі зникали. Далі починалося колюче буяння кущів, і знизу було добре видно, як ці кущі люто впивалися корінням у пухку землю, що осипалася під їх тиском. Коріння перемагало, мертвою хваткою чіплялося за нестійкий грунт, стискало його, стуляло й робило міцним і твердим: а тоді ним відразу оволодівали тонкі зелені стеблинки трави. Життя йшло від води, від дерев, і, можливо, незабаром там, де тепер кущі, теж з’являться такі могутні красені кедри з лапатим гіллям.

«Не знаю, — подумав Клайд, — може, буде так, а може, й ні. Або кедри поступово підіймаються вгору, а колючі кущі розчищають їм шлях, або, навпаки, кедри зникають, а на зміну їм приходить оця колюча погань… До речі, де це Джеймс? Адже він обіцяв прийти сюди!» Клайд поглянув на ледь помітну стежинку, якою спускався вниз.

— Джеймс, алло! Де ти? Здаля пролунав знайомий голос:

— Алло, Клайд! Я йду-у!

За хвилину вгорі з’явився Джеймс Марчі. Підстрибуючи й розмахуючи геологічним молотком, він біг по стежці. На плечі в нього висіла сумка: що й казати, Коротун скидався на справжнього вченого, який і під час відпустки не забуває своїх досліджень, бо вони стали частиною його самого.

— Ну, гаразд, — сказав Клайд, коли Джеймс зупинився біля нього й витяг з кишені люльку, — що ти складатимеш у цю сумку?

— Як що? — щиро здивувався Джеймс. — Ясно, зразки різних мінералів, які, можливо, будуть супутниками цінних покладів.

— А де ти їх візьмеш? — не вгамовувався Клайд.

— Ну як це де, вони є всюди. Ти просто відбиваєш оцим молотком невеличкий шматочок каменя, що зустрівся на дорозі, і потім досліджуєш зразки, порівнюєш з малюнками. І раптом виявляється, що один з них супутник, скажімо, дорогоцінного металу. Це ж дуже цікаво!

— І для цього ти взяв з собою ще й молоток? Тобі замало нашого дорожнього вантажу? Слово честі, ти дивак. А малюнки, про які ти говорив, де ти їх візьмеш?

— Та вони ж є в книжці, яку я теж узяв з собою. Називається вона «Супутник геолога-любителя». Я тобі покажу, коли ми повернемося. Дуже цікава книжка! Фреда вона, мабуть, не зацікавить, але тебе, Клайд…

— Облиш, будь ласка! Мене твоя книжка теж мало цікавить. Тим більше, що вже давно встановлено: у річці Снайк та її притоках, схожих на цей струмок, ніяких дорогоцінних металів немає. Значить, нема й супутників їх.

Джеймс Марчі, розгублено блимаючи блакитними очима, бурмотів:

— Звісно, я це знаю. Але чому б не провести додаткових пошуків? Ти ж сам казав, що іноді це може дати наслідки. А часу в мене досить, чого б не зайнятися пошуками?

— Та що тут говорити! — відмахнувся Клайд. Він уже пошкодував, що засмутив щиросердого Коротуна. — Якщо тобі подобається тягати з собою додатковий вантаж, то будь ласка. А я не збираюсь бути геологом. Просто відпочиваю й насолоджуюся природою, от і все.

Джеймс трохи підбадьорився. Така вже вдача у Коротуна. Завжди він щось вигадує, відразу засмучується, коли йому доводять, що все це ні до чого, і так само легко втішається, якщо не заважають робити те, що він задумав. А може, це саме якості тих людей, які, кінець кінцем, стають видатними винахідниками, дослідниками чи взагалі вченими?..