Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 60

— Мабуть, я така заплакана, — сказала вона, витираючи обличчя хустинкою. — Як безглуздо все це вийшло… То як, Джеймс? «Дещо» чи «багато-багато»?

«Просто дивно, як швидко дівчата можуть змінювати свій настрій», — подумав Джеймс. Адже щойно Меджі гірко плакала, а тепер пудриться й кокетливо розпитує, поглядаючи на нього ще не просохлими від сліз очима. Дивовижні істоти, ці дівчата…

— Взагалі дещо, але для мене й це багато, — сказав він з острахом. — Знаєте, я не вмію писати. Так, іноді записую, що спаде на думку… Я ж не письменниці не журналіст. От у мене був один знайомий, так він писав про що завгодно і дуже вдало. Одного разу дав мені прочитати своє оповідання, і, слово честі, я був вражений… Він справді як письменник…

— Заждіть, Джеймс, — перебила його Меджі, сховавши пудреницю, — Навіщо нам розмови про вашого знайомого? Що ви писали про мене? Мабуть, щось погане, га? Дасте мені прочитати? Я страшенно люблю читати щоденники!

Що далі, то гірше! Джеймс люто куйовдив борідку. Ну, гаразд, так чи не так! Треба кидати цю дражливу тему. А там ще побачимо, як воно вийде.

— Добре, Меджі, — сказав він. — Я дам вам подивитися те, що писав про вас. Тільки ж усе це вдома…

— Не тут? — розчаровано спитала Меджі.

— Та ні, що ви! Тут і часу немає, і, крім того, ми всі були дуже зайняті історією з метеоритом, а потім — космічна плісень, — натхненно вигадував Джеймс. — Однак, як тільки повернемось, я обов’язково дам вам прочитати свої записки.

— Обіцяєте? — недовірливо примружила вона очі.

— Обіцяю!

— Все-все? Це так цікаво — читати про себе, — зовсім пожвавішала Меджі. — Знаєте, коли читаєш роман, так завжди приміряєш героїню до себе. Ну, найчастіше з цього нічого не виходить. Адже героїні бувають різні, й поводяться вони кожна по-своєму… Одна все терпить і лише страждав, а друга навпаки — примушує інших терпіти, а сама тільки підсміюється.

— А ви, Меджі? — раптом спитав Джеймс.

— Що я?

— Ну, як ви поводитесь у вашому житті? Терпите чи… — Він не закінчив фрази, але йому здалося, що од відповіді Меджі залежить дуже-дуже багато.

Дівчина на якусь мить задумалась, а потім повільно сказала, наче пригадуючи:

— Не знаю… Раніше я, правда, завжди підсміювалась, коли іншим доводилося терпіти мої витівки. А тепер… тепер вийшло інакше…

Її слова пролунали сумно й щиро, і вона так довірливо глянула на Джеймса, що він одвів очі. «І чого я лізу до неї в душу із своїми безглуздими запитаннями, — подумав він, сердячись сам на себе, — допитую, наче інквізитор, хоч і не маю на це ніякого права! Обов’язково я мушу сказати щось невлад, невідомо навіщо, а потім доводиться викручуватися». І, щоб заповнити паузу, яка затяглася, Джеймс з удаваною жвавістю сказав:

— Знаєте, я недавно прочитав у одного поета, здається, східного, такі слова: «Я зрозуміла: терпіння — моя доля. Втім, що поробиш? Жду я нетерпляче!» Правда, чудово сказано? Розумієте, вона змушена терпіти, але чекає — нетерпляче! Мені страшенно сподобалося…