Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 28

Джеймс здивовано поглянув на нього.

— У мене є ще одно зауваження, — мовив Клайд.

— Хіба це не все?

— Ні. Твоя плісень, як ти кажеш, взагалі дивно поводиться. Пам’ятаєш, як ти спинив мене, коли я простягнув до неї руку?

— Так, пам’ятаю. Це було необережно, — визнав Джеймс. — У ній могли таїтися невідомі небезпеки. Ти й сам зрозумів це.

— Правильно. Тепер, мені здається, треба спинити тебе.

— Мене? — здивувався Джеймс.

— Так, тебе. Звідки тобі знати, що стане з твоєю плісенню далі? А може, вона виявиться дуже шкідливою? Вона змінює колір, пускає корінці… Хіба мало що може впливати на неї, якщо вона й справді прилетіла з космосу й потрапила в незвичні умови… Не треба тримати плісень біля себе, Джеймс! Адже ти поставив її прямо в палатці і збираєшся спати там? Не роби цього, Коротунчику! Ніхто не знає, які в неї властивості, як вона може вплинути на тебе, особливо, коли ти будеш спати.

— Але ж я не можу виставити її з палатки, — заперечив Джеймс. — Термостата, правда, у мене немає, але там, у палатці, принаймні не треба побоюватися різких коливань температури.

— І не треба виставляти плісень. Ходімо спати до мене, гаразд?

Джеймс замислився. Видно було, як на його обличчі відбиваються найсуперечливіші почуття. Мабуть, він і сам розумів, що Клайд має рацію, застерігаючи його; і разом з тим йому не хотілося розлучатися з цікавою плісенню. Нарешті він вирішив:

— Добре, Клайд. Я тільки подивлюсь, як там справи, і піду до тебе. — І він рушив до своєї палатки. Клайд поглянув на Фреда. Дивна людина — уже спить! І навіть трохи хропе, підпираючи голову рукою.

— Фред! Час уже спати! — гукнув до нього Клайд.

Фред прокинувся й сів, лінькувато почухуючись.

— Від ваших розмов нічого не лишається, як спати, — незадоволено пробурмотів він. — Завели балаканину… мені навіть приснилися якісь бактерії чи плісень, чорт його знає… А яка користь від усього цього? Ану вас, тільки час згаяв!

Він, похитуючись, рушив до своєї палатки.

10

Тоненькі цівочки сонячного проміння, що прослизнуло крізь щілини в палатку, м’яко залоскотали скроню Клайда Тальбота, і він прокинувся. Сон ще не втік, його ватяна лапа ще лагідно притискувала заплющені повіки Клайда, наче просила повернутися на бік і, обдуривши набридливе сонечко, віддатися чарівній дрімоті, яка так приємно ніжить тіло перед повним пробудженням. «Ні, ні, насамперед — внутрішня дисципліна», — подумав Клайд і з зусиллям розплющив очі. Так ось цей крихітний вісник ранку, пустотливі сонячні зайчики, що завжди — вже кілька днів! — будять його обережними дотиками, наче веселе кошенятко, що грається завитками його волосся. Звичайно, палатку можна було щільно закрити й заступити шлях маленькому пустуну, в тремтячому світлі якого плавали крихітні золоті й срібні порошинки. Але Клайдові не хотілося цього робити, нехай залишається і сяюче в ранкових іскрах сонечко, і домашній затишок від нього. Клайд підвів голову й сів, спершись на постіль руками. Зайчики зникли з його скроні. Тепер він і зовсім прокинувся.