Читать «Руфін і Прісцілла» онлайн - страница 37
Леся Українка
Прісцілло! Донечко моя! Прокинься!
Опам’ятайся!
Прісцілла
Батеньку, чого ти?
Таж я зовсім притомна.
Панса
Лихо тяжке
з притомністю такою… Ні, Руфіне,
я вже до тебе вдамся. Ти ж бо знаєш —
для мене ти не зять, а син єдиний,
тобі я передам своїх пенатів,
коли умру.
Руфін
Я вмру скоріш від тебе.
Панса
Ой не кажи сього! Се ніж для мене!
Та що з тобою? Я не розумію.
Яке тобі до сеї секти діло?
Я не збагну! Се просто божевілля!
Руфін
Бач, довго поясняти, як се сталось,
а часу обмаль. Вір мені на слово, —
я б не завдав тобі такої рани,
якби мене не змусила до того
повинність вища над родинні зв’язки.
Панса
Яка ж повинність? Ти ж повинен жити,
щоб службу Римові сповняти чесно.
Забудь свої республіканські мрії.
Син добрий самохіть іде в неволю,
Щоб тільки батькові допомогти.
Твій батько — Рим у тяжкій скруті, сину.
Он варвари германські наступають,
Паннонія в огні, і схід, і захід,
полуднє й північ бурею грозять,
а в нас — безлюддя, нелад і драпіжність.
Руфіне, кожний чесний громадянин
тепер за десятьох служить повинен,
за сто, за тисячу! А ти — втікач,
в таку хвилину зброю склав! Ой сором,
ой г
Руфін
Ти боляче мене словами б’єш…
гірка се правда… Та нема вже ради…
запався шлях до чесного життя…
Мені одно лишилось — чесно вмерти,
Он подивись, багато є нас тута,
значні і прості, вільні і раби, —
а зрадника ще не було й одного.
Невже Руфін одним там має бути?
Тут кожен має звагу та й одвагу,
шануючи і люблячи владаря,
таки йому не кланятись, як богу.
Я ж ним гидую — і вклонятись мав би?
Неслава й батькові прийняти поміч
від сина-зрадника.
Панса
Стривай, Руфіне.
Я ж думав не про зраду.
Руфін
А про що ж?
Панса
Я заплатив старш
щоб він двох в’язнів випустив смерком.
Ось персні
покажіть — і вас пропустять.
На першому завулку будуть ждати
мої раби — я вибрав з християн —
вони поможуть вам переховатись
у певнім місці. Потім заберетесь
в яку глуху провінцію, а згодом,
як все забудеться, і в Рим вернетесь.
Мовчання.
Що ж, діти, згода? Що ж ви мовчите?
Прісцілла
Всі, хто тут є, могли б сказати «згода»,
а тільки ми не сміємо.
Панса
Чому?
Прісцілла
Їх всіх узято в нашій хаті, батьку.
Було б се, наче ми їх всіх піймали
в смертельну засідку, а самі втекли.
Панса
Неправда! Ви ж заздалегідь не знали,
що я вас порятую.
Прісцілла
Все одно
в очах людських се так здаватись буде.
Панса
Та хто ж із сих людей тебе побачить?
Руфін
Ні, батьку, ні! Се не для мене шлях.
Ти мовив: «Жити й Римові служити», —
яка ж то служба: жити втікачем,
ховаючись і від погоні влади,
і від людських очей, немов злочинці?
Таке життя від смерті гірше.
Прісцілла
Слухай,
мій батеньку. Розлука наша буде
зовсім недовга.
Панса
Так? Ти звідси вийдеш?
Прісцілла
На небо, тату. Так нам сподіватись
велів Христос.
Панса
Боги! вона безумна!
Опам’ятайся, дочко, що ти кажеш?
Прісцілла
Мій рідний, я надією живу,
що й ти колись побачиш божу правду,
бо ти се заслужив своїм стражданням,
