Читать «Руфін і Прісцілла» онлайн - страница 31

словами розкидати необачно,

я тільки те кажу, чого я певен.

Чи знав Руфін товариша мого,

того не відаю й казать не буду,

але ж як він казав про мене Крусті,

що я вернувся з Галлії, те чув я

на власні вуха.

Люцій

(здивований до краю і збентежений)

Ні, ти помилився,

тобі причулося.

Теофіл

Скажи ж ти сам,

від кого Круста міг про те дізнатись,

що «давній друг Руфінового батька

вернувся з Галлії»? По сих ознаках

знайшли мене й забрали. А раби

Руфінового дому вже до краю

мене вклепали.

Люцій

Їх же кликав Круста!

Теофіл

Раз і Руфін покликав.

Люцій

Теофіле!

Руфін тебе не знав, я запевняю,

він батька стратив ще малим хлоп’ятком

і друзів батькових з очей втеряв.

Про те, що ти вигнанцем був і де,

ніяк не міг він знати.

Парвус

А Прісцілла

чи не могла йому сказать?

Теофіл

Нічого

додати чи відняти більш не можу.

Що знав, те я сказав.

(Відходить до другої стіни.)

Парвус

(єхидно до Люція)

А ти що скажеш?

Люцій

(не вважає на нього, в задумі)

Ні, ні… се щось не так… не може бути…

(Відходить до ніші.)

Прости, Руфіне, маю щось питати.

Руфін

Не можна потім?

Люцій

Ні, нагальна справа.

Руфін

(з великим зусиллям встає. Люцій йому помагає, вони відходять трохи далі від ніші, туди, де стоїть Теофіл; Руфін прихиляється до стіни. Парвус, побачивши те, надходить ближче до їх)

Ну що там?

Люцій

(поспішно, без помислу)

Ти казав про Теофіла

що-небудь Крусті?

Руфін

(пригадує)

Теофіл? Се хто?

Люцій

(показує)

Оцей старий.

Руфін

А, сей… Стривай, згадаю.

Як се було?.. Щось Круста здивувався,

що гість мене не знає, тут я мусив

щось вигадати раптом…

(Спиняється, тре собі чоло.)

Люцій

Ну і що ж?

Руфін

Здається, я сказав, що він друг батьків

і довго в Римі не бував… здається,

сказав, що він з Германії приїхав.

Люцій

Не з Галлії?

Руфін

Чи з Галлії… тепера

вже не згадаю, що я плів тоді,

бо я й тоді не дуже теє тямив.

Та нащо се тобі?

Люцій

Так, треба знати.

(До Теофіла.)

От бачиш, се випадок нещасливий, —

він мовив навмання, не знав, що вигад

зійдеться з правдою. Бач, як се просто!

Руфін

З якою правдою? Який випадок?

Теофіл

Випадок той, що по твоїх словах

мене у Римі викрито.

Руфін

(мов ужалений)

Що кажеш?!

Теофіл

Те, що було.

Руфін

А чом же на суді

мене про те нічого не питали?

Теофіл

Бо як мене взяли, то я признався,

хто я і звідки, — що ж було зрікатись?

Парвус

(надійшов тим часом до їх)

Та шпигів добровільних не питають

прилюдно судді.

Руфін

Шпигів добровільних?!

Ти…

Люцій

(бере його під руку)

Дай, я проведу тебе назад.

Прісцілла там сама.

Руфін

Ні, я не можу

сього так залишити.

Люцій

Та нема що

про се балакати, се ж ясна річ:

випадок нещасливий, Теофіле,

адже й тобі се ясно?

Теофіл

Що я чув,

те я сказав, нічого більш не знаю.

Хай бог твоє сумління судить.

(Відходить у глибину темниці.)

Руфін

(услід Теофілові)

Слухай!

Я Римом присягаю…

Теофіл не вертається і не озивається.

Парвус

Не приймаєм

такої присяги. Лиш бог єдиний,

якби посвідчив, був би свідком певним.

Диякон

(надійшов на остатні слова)

Не спокушайте бога й не кляніться

нічим. Так — так, ні — ні, — без жодних присяг.

Парвус

Поганам я на слово не повірю

ніколи в світі, присяги ж поганські

для мене марні.

Диякон

Брат наш не поганин.

(До Руфіна.)

Ти ж християнин?

Руфін