Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 76

— І ви нічого не чули, пане Ковальський?

Чорні човникуваті очі бігали тривожно. Для цієї людини може бути тільки одна і то найстрашніша новина: звільнення з роботи.

— Я нічого не чув, нічого не знаю. А що? Може, шеф щось говорив? Буде скорочувати?

— Тим краще для вас, коли ви нічого не чули, — підбадьорює його Пєрожек, який сам набрав уже охоти. — Тепер такі часи, що найкраще бути сліпим і глухим. Я казав Бронкові… Маю працю, маю жінку, маю діти — і більше нічого не знаю і знати не хочу. Чи не так?

Ковальський не може заспокоїтись. Йому треба лише знати, чи новина стосується скорочення штатів, а поза тим його цілий світ не обходить. Аби тільки це одне вияснити.

— Я перепрошую, але мене цікавить… то, може, щось з роботою… Може, щось для мене погане?..

Бронкові робиться нудно від цього скімлення… Що за порода слимакуватих. Тьфу!

— Перестаньте, Ковальський! Не журіться, таких вірнопідданих, як ви, з роботи не звільняють!

— Вам добре, Завадко, говорити, а я панові Філіпчукові завдячую все… може, й те, що до сьогодні ще ногами волочу.

— Ну і файно є! Ви для нього жива реклама його «патріотичного гуманізму». Чого ще вам треба?

Влітає захеканий Олекса.

— Йой, слухайте, чого то у місті так багато поліції «на гостро»?

— Пєрожек тобі скаже.

— Броник, я собі випрошую подібні жарти! Я нічого не чув, нічого не знаю. Чого ти причепився до мене, як реп'ях до кожуха? Хлопці, будьте мені свідками, що я нічого не казав, нічого не знаю, що ось стою за реалом

і працюю, а поза тим мене цілий світ не обходить. Чого ти хочеш від мене?

Він був у щирому розпачі. Бронко заглянув у ті сльозливі очі, і йому згадався ще один старий безпорадний чоловік. Як же міг забути, що має батька?

Пробач, двічі пробач мені, старий, я більше не буду. Я вже повірив, що ти дійсно нічого не чув і не бачив. Розумію: жінка, діти і праця, а поза тим тебе цілий світ не обходить. Не гнівайся і ласкавішим оком споглянь на мене.

— Пане Пєрожек…

— А видиш, — добрішає від одної зміни тону у Бронковім голосі Пєрожек, — видиш, яка в мене забита голова, а ти кажеш… Я поза роботою…

— Так, пане Пєрожек, ми це знаємо.

Входить шеф. Одного погляду на його сконфужене, ще більш пожовкле лице вистачає Бронкові, щоб переконатися, що цей теж щось чув.

— От так, — відсапується шеф і звалюється на крісло, яке йому послужливо підставляє Ковальський, — от так, прошу я вас, завжди кінчає людина, коли їй здається, що вона мудріша від інших. Будь хитрим, але уважай, щоб не знайшовся хитріший, щоб тебе перехитрив… Я все так кажу…

— Це ви про кого, пане шефе?

— Не грай вар'ята, Броник, ніби ти не знаєш?

— Чесне слово, нічого не знаю.

— Пане шефе, — з плаксивою міною зайшов йому дорогу Пєрожек. — Я живу біля моргу, бо мені там тато хату залишив. Часом приходять послугачі на моє подвір'я води напитися, бо там вода нудить їх, і тільки, пане шефе. Але я теж нічого не чув і випрошую собі, щоб тут усякі молокососи знущалися наді мною.

— Зачекайте, Пєрожек, стримайтеся трохи, бо я не можу терпіти вашого голосу. Якби я мав силу, прошу я вас, то я таких, як ви, скидав би з Монастирської гори просто у Прут. Мовчіть, мовчіть і беріться за роботу. Броник, ти дійсно нічого не знаєш?