Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 77

— Слово честі, пане шефе.

— Цікаво. Дуже цікаво. Тоді почуєш від мене, але я прошу всіх, щоб це не вийшло поза ці стіни, бо ще не знати, як і що. А я не хотів би, щоб то вийшло від мене. Передучора вночі, прошу я вас, на вулиці Вузькій вбито якогось визначного комуніста… якусь велику рибу з їхнього Центрального Комітету, чи, як вони кажуть, з Цека. Мав він не раз бувати у Нашім, аж цим разом, прошу я вас, приїхав собі на смерть. Такий льос, як каже поляк.

Перше враження у Бронка від цієї вістки було не почуття жаху чи жалю за товаришем, а проста, чисто фізіологічна констатація, що в його нутрі всі органи припинили свою діяльність. Виручав один інстинкт, а той наказував вести себе так, начеб звістка ця не зробила на Бронка особливого враження. Пам'ятати і забути, що він з убитим (а може, то все ж таки не Зелений?) належав до однієї організації.

— А може, то звичайний злодій, той убитий? — хотів схитрити Пєрожек, аби відвернути від себе підозру, що він раніше вчув про цей випадок.

Філіпчук розсердився:

— Скажіть мені, Пєрожек, коли ви нарешті наберетеся розуму? Мене до когносценції не викликали, а крім того, що це вас обходить? Ви що — хочете вишпигувати, звідки я це знаю? А дулі з маком не хочете? А може, прошу я вас, про це сказав грабар тій бабці, що сидить під церквою, а я рано йшов на роботу, кинув бабці гріш в подолок, а вона похвалилася мені новиною?

— Я перепрошую пана шефа… Я… політика не моя справа. В мене на першому місці робота, а потім уже жінка, діти…

— Так, так, ви політикою не бавитеся, а язиком дурниці ляпаєте. Ви ще скажете, що я тут говорив, хто і за що його вбив. Від вас можна всякого чекати… Де ви тільки на мою голову взялися…

— Я перепрошую, але пан шеф самі запропонували мені роботу в себе. Я ж не сидів без роботи, пан шеф знають. Я не хочу хвалитись, але…

— Заткніться вже раз, Пєрожек, доки я вас ідіотом не обізвав. Чи я коли казав, що ви є поганий фахівець?

Чотири пари рук слухняно простягується до кас. Між іншими і Бронкові руки.

Підлі пальці. Повідрубувати б їх та повикидати псам на сніданок. Поволі, кволо, а все ж таки починає ворушитись коліщатко, на котушці якого намотується нитка думок.

Не стало Зеленого. Була людина й нема. Урвалася ланка, що зв'язувала Бронка з великим світом революції. Не з тим начитаним, наслуханим, вимріяним у безсонні, терпкі ночі, а з реальним, безпосереднім, діючим. Канула у ніколи Радянська Україна. З степовим сонцем. З Дніпром, перекладеним ГЕСами. З хмарочосами. З близькими, незнайомими друзями. З заводами-гігантами. З гербами серпа і молота на установах. З його дипломом інженера-поліграфіста…

Зникло майбуття.

Мертвецьки-біле полотнище замість усіх планів і мрій. А може, це не його смерть?

«Його смерть. Його смерть. Його смерть», — вистукує рівномірно, по складах під черепом. Ніби паличкою від цимбалів.

«Я набираю дурацький текст про плекання кроликів. Ти лежиш у трупарні на холодному, оббитому бляхою столі. Ти покраяний і зшитий наново. Судова медицина має вже всі дані про твою смерть. У сантиметрах. У хвилинах. Тебе вбили. Ти перестав існувати як жива істота. Зате ожив ти як велика, грізна небезпека для них, живих. Коли б учора вечірнім експресом… але тебе притримала партійна совість. І… наша безпорадність. Тепер тебе нема. Ми далі вегетуємо, існуємо… животіємо. А тебе нема».