Читать «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)» онлайн - страница 45

— Пані редакторка читали?

— А, «Воля Покуття»! Знаю. Бачила. Ще не читала. Кажуть, але це поки що не підтверджене ще… кажуть, що мовби під плащиком консолідації людей доброї волі проти польського уряду мають скриватися замасковані комуністи…

— А я не сказав би, що так дуже замасковані, пані редакторко. Вистачить прочитати ось — пасквіль проти католицької церкви… а взагалі газета називає себе демократичною. А вони, — хотів підкольнути редакторку, — не будуть вам конкуренцією, бо, бачу… завели в себе «Добрі господарські ради». Ще, чого доброго, заведуть у себе «Жіночий кутик»?

Пані Вільчинська вважала, що на таке можна й серйозно відповісти:

— Можете й не іронізувати, отче канонік! Скажу вам як редакторка, вам, що ніколи не мали справи з редагуванням газети. Не так легко вести цікаві, підкреслюю, цікаві «Жіночі кутики». А нова редакція вже зробила перший крок до знайомства з нами. Попросили нас випозичити їм одне кліше…

— Будьте обережні, пані редакторко. Це ж бо провокація чистої води.

— В чому, отче канонік? В чому?

— В кліше.

— Отець зволять жартувати…

— Ні, я серйозно, пані. Їм так потрібно було вашого кліше, як мені. Вони намацували грунт, наскільки він піддатливий. Все ж таки, хоч там що, ваша газета подекуди виразник настроїв нашівської інтелігенції. Їм цікаво було, як ви поставитесь до них, чи не зігноруєте їх взагалі.

— Можливо, можливо, мені це якось не прийшло на думку. Бо існує такий, я б сказала, міжнародний звичай поміж редакціями і видавництвами — обмінюватись цікавими кліше.

— І ви дали їм те, що вони просили?

— Так, але все ж таки якийсь інстинкт самозбереження відізвався в мені, бо я попросила не зазначувати, що то кліше наше… Це невигідно для нас, але я вважала, що так краще.

— Чим невигідно?

— О, зразу видно, що отець табуля раса в цій справі… Тим невигідно, що без зазначення, чиє кліше, ми втрачаємо авторство для нього. А щодо конкуренції, — аж тепер дійшло до пані Вільчинської, — то скажу правду, що ми у Нашому жодної конкуренції не боїмося… Скільки вже тут народжувалося газет, і всі вони переставлялися на той світ. Один, два, три номери появляться — і адьє!

— Одна «Нова жінка» всіх переживає.

— А так, прошу отця каноніка, бо жінки взагалі витриваліші від чоловіків…

Вони розкланювалися вже, коли пані Вільчинська згадала:

— Я ще хотіла спитати: отець канонік не чули нічого… цікавого?

— Ні… а що… що, прошу?

— Мені казали, але я прошу о дискрецію, що ніби доктор Білинський заходив до редакції тієї замаскованої лівої газети…

Вона сказала, пристанула, вліпивши погляд у породисте, ще й тепер вродливе обличчя Сидора Ілаковича. Горіла знати, яке враження зробить на нього оця сенсаційна звістка.

— Прошу мені дарувати, пані редакторко, але я не вірю. Категорично не вірю. Я дуже добре знаю пана Ореста Білинського і тому рішуче заперечую проти чогось подібного…

Його матове, наче старий мармур, породисте обличчя зайнялося ніжною рожевістю. Був збуджений. Не боронив сумнівного приятеля Гелі. Оборонявся перед можливістю подібного інциденту серед української інтелігенції взагалі. До чого воно дійде, коли й нашівські інтелігенти ловитимуться на пропаганду комуністичної вудочки?