Читать «Одержима» онлайн - страница 119

— А про кого? Чоловіча солідарність, щоб ви всі провалилися. Вона тепер повинна його вислухати, пожаліти? Та він…

— Він мізинця її не вартий, — сумно посміхнувся демон. — Скажи, скажи. Так звичайно матусі говорять дорослим дочкам.

— Отже, тебе ще й теща кривдила?

— Ірино, — серйозно сказав демон, — прибережи дешевий психоаналіз для клієнтів.

Ірина набрала повітря, щоб відповісти, але в цю мить розмова Аліси й Вови з тихої стала голосною, навіть оглушливою.

— …Ти обіцяла!

— Скотино, то ти по гроші приїхав?

— Ти обіцяла, чуєш? Або я зараз піду до них… до твого діда…

І стало ясно, що Вова напідпитку. Або під кайфом; яка саме речовина скаламутила його розум, Ірина не знала.

— Далеко не зайдеш, — Аліса гидливо відсунулась. — Тут охорона, якщо ти не знав.

— Я ні-що, — вимовив він по складах. — Нік-че-ма… А ти вся в шоколаді, так. Ти ні-ні-ні… не-нік-че-ма. Ти така вся блискуча, сяюча. А я біля твоїх ніг…

І він важко опустився на коліна.

— Устань, придурку! — верескнула Аліса.

— А я лайно під твоїми підборами… А ти ж любила мене. Любила гівно. Подобається?

Аліса різко повернулася, щоб піти, але Вова схопив її за край плаття:

— Ні! Будь ласка… Ну секундочку ти можеш… Нехай ті бабки… Ну, здохну я, я й так скоро здохну… Не важливо… Ну хоч секундочку постояти? Чи западло?!

Ірина збігла з ґанку й швидким кроком підійшла до охоронця:

— Що ви дивитеся?

— Та це ж начебто її хлопець…

— Ви що, не бачите, він п’яний? Ану ж він її вдарить?!

Охоронець недобре блиснув очима. Він не сказав того, що просилося на язик, але відьма й так зрозуміла: похмурий дядько вважав, що Алісі-свинятку кілька ляпасів підуть тільки на користь.

— А що, як він її вб’є? — Ірина зціпила зуби. — Хто відповідатиме, га?

Охоронець подивився на неї похмуро, потім знехотя, але дедалі швидше покрокував до розбитої машини:

— Так, Алісо Вікторівно, у нас нібито проблема чи ні?

Вова підхопився з колін, наче його вдарило струмом:

— У нас проблема… У нас душі немає! Бабки є — а душі немає… Та забирай, якщо вже я негідний тюхтій, не вартий тебе, шоколадної… Забирай!

І він почав зі стогонами й прокльонами відстібати велосипеди від багажника на даху.

— Сто тисяч гівняних рублів, — бурмотів він собі під ніс. — Це життя не варте, ні… Моє життя — лайна купа, зате ця вся в білому… Аж виблискує… А моє життя — це тьху…

Навіть Ірині було соромно й страшно на нього дивитися. Аліса відступила ще на кілька кроків, але не йшла, наче заворожена.

— На! — Вова несподівано сильно жбурнув велосипед, так що Аліса ледь ухилилася. — Твоє! Забирай!

— Ти що робиш? — насунувся охоронець.

— Та нехай, — кинула Аліса.

— Нехай? — проридав Вова. — І занехаяла… Занехаяла… І мій теж, бо яка різниця, все одно здихати…

Він говорив це, знімаючи з даху другий велосипед, з чоловічою рамою.

— Я йду, — сказала Аліса й розвернулася до ґанку.

— То що з ним робити? — охоронець, здається, трохи розгубився.

— Убивати! — вигукнув Вова. — Усі ви мене вбиваєте… І ти, — він тицьнув пальцем у спину дівчині, — ти мене вбиваєш! Уся в білому, так! А я лайно, а ти любила лайно, ти зі мною, з лайном, спала…