Читать «Одержима» онлайн - страница 117

— Шлунок? — запитала Ірина, жуючи.

— Печінка, підшлункова і ще… Втім, не має значення.

— Зате тепер, — Ірина начепила на виделку пружний солоний огірочок, — тобі взагалі нічого не можна. І нічого не хочеться, звісно.

Демон глипнув на неї. Ірина здивовано витріщилася на свою руку; рука сама собою струснула огірок назад і поклала поруч порожню виделку.

— Олегу?

— Годі жерти.

— Олежику, — вона ковтнула слину, — ми ж в одному човні. Не розгойдуй.

Дівчина, що сновигала вздовж стола й підливала в келихи, поглянула на неї.

— Я тобі забороняю говорити про мене, — сказав демон. — Як я жив, із ким, чому помер. Що мені хочеться, чого не хочеться, що робити й хто винен. Ясно?

— Так, — Ірина дивилася на огірок. — А хочеш, я з’їм і розкажу, яке це на смак? Буде ніби секс по телефону.

— А хочеш, ти собі око виколеш?!

Права Іринина рука небезпечно перехопила ніж. Офіціантка підійшла ближче, зсунувши брови.

— І мене виведуть, — майже безтурботно підсумувала Ірина. — Дуже ефективно. Продовжуй.

Ніж упав на підлогу. Офіціантка поспіхом його підняла.

— Можна зрозуміти, за що я тебе не люблю, — замислено сказала Ірина, звертаючись до огірка. — Але за що ти мене так ненавидиш, га?

* * *

Вона забула вимкнути телефон, і тепер він пищав і смикався в сумочці. Тим часом до діда підійшли з келихами двоє якихось добре вдягнених, але з банальними обличчями й очима, і він стояв, тепло обійнявши їх за плечі. До Аліси долинало: «…Живий класик! Неповторна сила таланту… Розмах, грандіозна сила… І ще оця сила у ваших полотнах…»

Не звертаючи на них уваги, підхопився худий маленький дідок у світлому костюмі, схожий на березовий корч:

— Друзі! Я хочу підняти келих за творчий шлях! Творчий шлях, який привів до вершин! За творчий шлях!

— Вийди, — прошепотіли Алісі в слухавці, здалеку, ніби з Марсу. — Вийди, я у дворі…

Аліса широко всміхнулася, щоб усі, хто її бачив, подумали, ніби їй телефонує з привітаннями подружка.

— Вийди, — повторив той самий голос із непідробним стражданням. — Дуже треба…

Вона дала відбій, не відповідаючи. Й далі широко всміхаючись, підняла свій келих та осушила до дна.

Вона чекала цього дзвінка. Дзвінок був їй необхідний. Не для того, зрозуміло, щоб вислуховувати виправдання (або обвинувачення, залежно від того, яку тактику він обере). А щоб він запам’ятав її такою — у вечірній сукні, з ретельно підібраним волоссям, блискучу, впевнену, сильну.

Тому, тричі сказавши собі «Нафіг, не піду», на четвертий вона встала, нещиро всім усміхаючись, і вийшла, ледь торкаючись підлоги тонюсінькими підборами.

* * *

Відвойований огірок завмер за сантиметр од відьминого рота: далеко в залі, на чолі стола, внучка народного художника говорила по телефону. Точніше, мовчки слухала; злегка пополотніла, порожевіла знову, вихилила келих і встала, але не для тосту. Залишила сумочку на спинці стільця й дуже швидко подалася до виходу.

— За нею, — придушено сказав Олег.

Повагавшись, Ірина все-таки вкинула огірок до рота. Зухвало хрумтячи на ходу, вибралася із зали й опинилася в напівтемному приміщенні — маленькому холі, що прилягав до виставкової зали. Освітлені були тільки картини: вони виступали з темряви й несподівано вразили відьму. У цих, старих, не було ні глянцю, ні патетики: оце берег моря й причал. Оце мокрий пісок відбиває, як біжать діти. Оце старий двір у жовтні, і чорний автомобіль, обклеєний листям, наче марками.