Читать «Одержима» онлайн - страница 118

Вона вповільнила ходу. Наче інша людина малювала, їй-богу.

— Швидше, — сказав над вухом демон.

Ірина вийшла до великого холу, пройшла повз першокласницю в сонячному промінні, повз портрет дівчинки з бузком і біля самих дверей зіштовхнулася з Алісою.

— Ти куди? — спробувала перетнути їй шлях. — Це він телефонував?

— Іди нафіг.

— І ти після всього з ним розмовлятимеш?

— Я зараз скажу Толькові, щоб тебе викинули.

— Буде дуже гучно, — попередила Ірина.

Аліса не вшанувала її відповіддю. Повернулась і вийшла на ґанок; Ірина вийшла за нею, слід у слід.

Охоронець вичікував біля воріт із виглядом пильним і відчуженим; збоку від ґанку стояв знайомий сірий пежо, але в якому стані!

Лівий бік добряче пом’ятий у двох місцях. Заднє скло вибите. Права фара обсипалася, перетворивши машину на подобу маски Термінатора. Бампер подряпаний; на даху, як пам’ятник давно минулим світлим дням, як і раніше, височіли два велосипеди. Вова, величезний і плечистий, стояв, привалившись до водійських дверцят, і крутив на пальці ключі, як таксист.

Не озираючись, Аліса царствено зійшла до нього з ґанку. Зупинилася навпроти. Вова стражденно поморщився й заговорив дуже тихо, ледь ворушачи губами.

Ірина глянула на охоронця. Той спостерігав за розмовою, вдаючи, що дивиться в інший бік.

Відьма вийняла телефон. Притисла до щоки й швидко пошепки заговорила, озираючись, чи не підслуховує хтось; збоку це мало звичайний вигляд, але біда, якби хто-небудь почув її слова:

— Він приїхав її вбивати?

— Ні, — демон, примружившись, дивився на Вову й Алісу.

— Що з ним сталося?

— Ну, ти ж бачила, який він за кермом…

— Яка дурна! Навіщо вона взагалі його слухає?!

— А ти б не стала слухати?

Відьма опустила телефон. Демон дивився тепер на неї, його прозорі очі були дуже близько.

— Ви всі хочете, щоб за кам’яною стіною, — сказав він повільно. — Але все з вашої волі. Але без єдиного вияву слабкості. На білому коні. На чолі великої фірми, але — усе згідно з вашої волею… Чоловік повинен бути бездоганний. Жінка може собі дозволити, але чоловік — бездоганним, або не чоловік…

— Твоя дружина тобі докоряла?

— Моя вдова?

Кілька секунд вони дивились одне одному у вічі.

— Ти що, виправдовуєш цього Вову? — Ірина відчула, що всілася на свого коника. Пароль-відгук, морський бій — поцілив-промазав-поранив. Демон одвів погляд; Аліса й далі стояла, вислуховуючи хрипкий шепіт, і навіть щось відповідала — так само тихо.

— Не виправдовую, — сумно сказав демон. — Я просто не суджу. На відміну від тебе.

— Я ще й винна? — відьма забула, що мусить прикидатися й тримати телефон біля вуха. — Та ця дівчина… Це кремінь, а не дівчина! А він шмаркля, а не мужик! Та ще й наркоман!

— Про нього я взагалі не говорю…