Читать «Одержима» онлайн - страница 121

«Ридає в іншому туалеті, — подумала відьма вже з відтінком тривоги. — Ясно, що після такої сцени їй треба побути самій… Особливо, якщо вона хоч трішки кохала цього бридкого типа».

Вона побачила управителя Толька — й рішучо підійшла до нього:

— Де Аліса? Ви не бачили?

— Ні, — відповів він без подиву.

Вона взяла його за ґудзик і притягла до себе:

— Сьогодні в неї боліла голова, — довірливо шепнула у вухо. — Може бути спазм… Одним словом, знайдіть її, їй час пити ліки.

— Ви хто? — він знов оглянув її з голови до ніг, від кросівок до хвоста на маківці. — Ви її лікар?

— Я її особистий тренер, — сказала Ірина суворо. — Попросіть знайти її.

І, переконавшись, що Только справді підкликає до себе обслугу, вийшла на ґанок.

У дворі мерехтіли гірлянди. Світилися червоним вогники сигарет: ситі й п’яні гості вирвалися на свіже повітря. Ірині гостро захотілося курити.

— Алісо! — покликала вона в темряву.

— Мієлофон! — гугнявим голосом відгукнулися з групи гостей.

І кілька голосів засміялося.

* * *

Краще б у неї, як і раніше, боліла голова. Краще б вона була п’яна, з завісою перед очима, краще б думки плуталися, а ноги запліталися.

Але вона мислила дуже чітко. Історія стосунків із Вовою була освітлена, висвітлена, ніби картина на виставковому стенді. І в цій історії багато було зайвого, але було й дороге.

Тим гірше.

Аліса зупинилася перед улюбленою дідовою картиною; вона пам’ятала її змалку. Пляж, мокрий пісок, у якому, мов у дзеркалі, відбилось, як граються діти. Тоді все було просто — без усіляких сюрреалістичних пошуків, без фальшиво-пафосної каламуті.

І туди вже не повернутися, на цей мокрий пляж.

Вона тихенько вийшла через бічні двері. Постояла, дихаючи повітрям. Вови вже й сліду не було; так легко уявити, що він наснився. Що це був прекрасний на початку, потім гіркий і страшний, потім принизливий сон; на галявинці перед входом, де щойно, кілька хвилин тому, стояв пежо, запрошені піротехніки готували феєрверк. Ох, вибухне, заблискає, ох, розсиплеться вогнями…

А потім Алісин погляд наткнувся на велосипеди.

* * *

— Тут один вихід?

Охоронці дивилися на неї підозріливо.

— А що таке? — почав перший, той, що скручував Вову.

— А те, чи ви точно знаєте, що Аліса не виходила? Бо в будинку її, здається, немає.

Охоронці перезирнулися.

— Ну, є ще хвіртка, — сказав другий. — Там, ззаду, де чорний хід. До річки, раптом що, але звичайно там не ходять, звичайно до річки на машині, тому що…

Ірина перестала його слухати.

Два велосипеди були притулені до стіни гаража ще п’ятнадцять хвилин тому.

Два.

А тепер там стояв один.

* * *

І ці стежки вона теж знала змалку. Правда, при здоровому глузді вона б не вилазила на велик у довгій сукні та босоніжках на високих шпильках.

Але вона примудрилася вилізти. Підбори теліпалися в повітрі, не торкаючись педалей. Сукня маяла, оголюючи коліна; нікому було дивитись, осуджувати чи жадати, Аліса їхала крізь ніч, подекуди підсвічену ліхтарями.

Стежка влилася в путівець. За огорожами гавкали й затихали собаки — вони передавали один одному Алісу, як олімпійці — смолоскип.