Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 17

— Якби я хотів, — промовив Тікірі, — не побоявся б дроту і з'їв би панові Альвару геть усі горіхи. До єдиного!

— Я теж, — буркнув Бандала.

— Дуже сумніваюся, — похитав Тікірі своєю великою чорною головою. — Цілком можливо, що ти їх з'їв би… навіть напевно. Тільки ж не з'їси, бо не вилізеш до них.

— Авжеж не вилізу. Бо не хочу.

Тікірі засміявся:

— Брешеш. Не вилізеш до них тому, що подряпаєшся. Але я не боюся. Бо я такий дужий, що ніякий дріт не проколе моїх м'язів.

— Ану доведи! — осміхнувся Бандала.

— І доведу! — вигукнув Тікірі, схопився й почав спинатися на похилий стовбур.

— Цікаво, що з тебе потече, як наштрикнешся, — кричав Бандала. — Б'юся об заклад, що то буде сироватка!

Тікірі не відказав. Бандала підступив до пальми й випростав долоню.

— Зловлю тебе, як шкрябнешся й упадеш. Дивися, піймаю тебе, як муху!

Але Тікірі ліз мовчки далі й далі. Коли ж дістався до перших витків дроту, підвівся тілом і став схожий на мавпочку з довгими ногами; обережно обмацував стовбур, шукаючи діри у сплетінні іржавих наїжачених шпичок. На жаль, дріт творив щільний широченний комір, і перш ніж Тікірі доповз до його середини, капнули Бандалі на долоню дві червоні краплини.

— Облиш, Тікірі! — крикнув Бандала примирливо. — З тебе тече кров. Я пересвідчився, що це кров, а не сироватка. Лізь назад!

Замість відповіді Тікірі заспівав:

— Я великий і дужий! Дивися, море, який я силач! Я переміг блакитну акулу, а зараз переможу й дріт! Врешті переможу й пана Альваро і заберу всі його горіхи. Таку страшенну маю силу! Дивіться всі!

— Не дурій, які там усі, коли тут лишень я, — розсердився Бандала. — Але як зачує пан Альваро, то відлупцює тебе палицею, та й мені ще перепаде. Зіскоч!

Однак Тікірі ліз далі, незважаючи на кров, що тепер потекла йому і з ступень. Коли ж здолав останній колючий перстень, переможно вигукнув… Відтак сидів серед листя пальми, над порогом океану, дививсь униз і в блискучому, тремтливому дзеркалі моря бачив велику скуйовджену голову й частину стрункого тіла. Був то стовбур пальми та її крона, що цілком сховала у собі хлопчину, але тієї хвилі йому здалося, ніби то він сам, велет Тікірі, покликаний творити подвиги. Ліниві хвилі, прилинувши здалеку, щомиті перетинали ту картину, щоб зашуміти на піску, однак щоразу картина з'являлася знову й повільно хиталася на тому самому місці.