Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 19

Це так її налякало, що вона сквапно поповзла туди ж у зарості, де зникла гіканелла.

Але там саме виринув Каранга.

Гад завагався. Не міг уперед, не міг ліворуч, де стояв Тікірі, не міг назад, де стояв Бандала. Тільки в одному напрямку зяяла прогалина: праворуч. Чорний плазун, більший від людської руки, поповз туди і нараз зупинився: там, де іще секунду тому було вільно, стояв Жожо Ліндсей з бамбуковим стеком.

— Ідіть геть, містере Джоне! — зойкнув Каранга. — Це кобра!

— Кобра! — зрадів Жожо, і гадки не маючи одступитися. — Змія в окулярах!

Кобра звела голову, як робить завжди, коли не знає, що чинити, тіло її несподівано почало мінитися. Не все тіло. Лиш невелика смуга за головою, де в інших тварин горло, начеб надулася. Вона залишилася пласка, тільки росла й росла ушир, доки стала схожа на людську долоню або на чорний лист. Порівняно з нею голова була кумедно маленька. На цій смузі тепер з'явився виразний малюнок двох кілець, з'єднаних ламаною дужкою, — геть-чисто окуляри.

— Окуляри! — знову захоплено вигукнув Жожо. — Бачите їх? Замість на носі має їх на карку. Дивіться, я їй їх пересуну!

Перш ніж хто встиг йому заборонити, він ступнув, простяг стек…

Водночас Каранга жахно скрикнув і кинувсь уперед, аби стримати його руку.

Запізнився на секунду.

Жожо уже торкнувся стеком окулярів, змія метнулася, Жожо заверещав, одсахнувся…

Сахнувся й Каранга. Мовчки. Він раптом наче спопелів. Рука, простягнена до пана Джона, так і зависла в повітрі. Хлопець з жахом дивився на дві манюсінькі раночки, які червоніли в нього на зап'ясті. В нього, в Каранги.

За дві години він помер. Він, Каранга, Бандалин брат, Тіссин син. Кобра вжалила його просто в артерію.

Жожо гірко плакав. Бандала схлипував. Тісса затулив рукою обличчя.

Що ж до Тікірі, то він не міг собі дозволити плакати. Він повинен мати сухі, ясні очі, щоб бачити діру серед коріння банана. Сидів навпочіпки перед нею з грубою палицею. Бачив, як кобра, напавши, там зникла, і знав, що вона має знову з'явитися. Тож мовчки чатував. Годину, дві, три.

Каранга був уже мертвий, а Тікірі чекав і чекав. Надвечір змія вистромила голову. Але Тікірі так само чекав — хотів ударити напевно. Коли ж змія виповзла, змахнув Тікірі справа наліво, як мечем. Змія звела голову, і Тікірі змахнув удруге.

Відтак узяв кобру на палицю й приніс до Ліндсеїв. Пані зойкнула й заплющила очі. Жожо й досі плакав. Пан Ліндсей підвівся з крісла, обдивився змію й схвально похитав головою. Знову сів.

— Хто її забив?

— Жожо, — сказав Тікірі.

— Як?! — остовпів пан Ліндсей.

— Це неправда, — схлипнув Жожо. — Її Тікірі забив!

— Іди сюди й не бреши! — звелів пан Ліндсей Тікірі. — Ти забив цю змію?

— Змію? Так, — підтвердив Тікірі.

— Ти хоробрий хлопець, молодець, — проголосив похвально пан Ліндсей і заходився перекладати пані, про що мова, бо розмовляв з Тікірі по-сінгальськи. — Справді відважний хлопчина, — додав, коли Тікірі пішов. — Слід би його винагородити. А що, як узяти його на кухню? Карангу ж ніким замінити.

Пані Ліндсей нахмурила брови: