Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 16

А от у випадку з вандурою Каранга не зміг удіяти нічого. Мавпа сиділа серед гілок бананового дерева біля самої стежки, що вела до шосе, і щирила до хлопців свої жовтаві зуби.

Жожо Ліндсею це так не сподобалося, що він сунув їй до носа кінець свого прута, щоб — як він пояснив — трохи полоскотати мавпу, аби вона дивилася приємніше. Але вандура хапнула прут, стисла його в зубах і закрутила головою так рвучко, що бамбук тріснув і u Жожо в руці лишився тільки уламок з ініціалами. На цьому все й скінчилось, і ніхто навіть гадки не мав, що можуть бути гірші наслідки.

На жаль, Жожо був прикутий серцем до своїх перших літер і не вирізав нового прута. Просто проголосив уцілілий кецик кавалерійським стеком і замість стьобати по ящірках, як перше, штурхав ним до кожної діри, бо в землі різної нечисті теж було досить. А Каранга ходив назирці, мов тінь, і дивився, куди сер Джон штрика. Аж любий Жожо розсердився.

— Чого ти без кінця вештаєшся за мною? Раніше ніхто не опікував мене, і ніщо мене не вкусило.

— Маю наказ, містере Джоне.

— Який? Аби захищав мене від акул, а не від мурах!

Жожо лютував, що ані на хвилину не може позбутися охорони. Спочатку він думав, що Каранга не виконуватиме свій обов'язок так сумлінно і що йому, Жожо, пощастить попливти з Бандалою й Тікірі на острівець. Жожо пробував-навіть домовитися з ними в присутності Каранги, моргав їм потайки, кивав головою в бік океану, але в хлопців не було аніякісінького бажання наражатися через нього на покару. Втім, удруге на острівець вони не плавали. Побоювалися, щоб пані Ліндсей, чи Тісса, чи хтось із челяді не побачив з веранди й не зміркував, хто були ті два лихі спокусники Жожо.

Так минали дні, й нічого цікавого не відбувалось, якщо не брати до уваги випадку, коли Жожо сполохав шакала, котрий спав на узліссі пальмового гаю. Хлопець угрів звіра «кавалерійським прутом», а той своїм звичаєм захистився хмарою гидючого смороду. Жожо замлоїло. Тікірі з Бандалою бралися за животи з реготу, а Каранга потерпав, що трохи сопуху прилипне до пана Джона і мемсагіб гніватиметься. На щастя, саме того дня пані Ліндсей поїхала до Коломбо, а пан Ліндсей не почув нічого, бо курив люльку.

Аж ось — якраз за два дні — це сталося.

Пообіднє сонце розпікало повітря, вітер спав, і листя кокосових пальм висіло непорушно, наче вирізьблене з бляхи. Прохолодніше було тільки на узбережжі, там, де Тікірі з Бандалою сиділи в тіні купи пальм, що нахилилися над океаном, ніби хотіли напитись або милувалися своєю красою. Таких заблуканих пальм було на всьому узбережжі лише чотири. Вони тулились одна до одної, аж Тікірі інколи здавалося, що це упертюшки, які посварилися зі своїми приятельками в лісі й утекли до моря, або це сестри, які затужили по далях, тож і зійшли на берег виглядати човен. Так чи так, нахилялися ті пальми над прибоєм низько-низько, тож найменший хлопець, а чи вайло із села міг легко на них вилізти. Тому й звелів пан Альваро — пальми-бо належали, звісно, йому — прикрасити їхні стовбури намистом із колючого дроту, аби й горішок не пропав.