Читать «Острів тисячі самоцвітів» онлайн - страница 14

І щодо першого, і щодо другого вони помилялися.

По-перше, не мав Жожо більшої насолоди як розповідати кожному зустрічному, що незабаром попливе битися з акулою, мовляв, човен нарихтований, компаньйони є.

По-друге (й головне): порівняно з тим, що Бандалу й Тікірі чекало подальшими тижнями, місяцями й роками, пригода з голубою акулою була смішна дрібничка.

Кобра

Того ж вечора служка індіянка донесла пані Ліндсей, що панич говорить про акулу. Та пополотніла й вибігла на веранду, де в очеретяній качалці лежав сер Ліндсей, спершись ногами об поруччя. Досить було кількох слів, аби зблід і він.

— Тіссо! — гукнув. — Приведи-но панича!

Міг би покликати набагато тихіше, бо Тісса, Бандалин батько, на млі ока виріс за качалкою, ладен узяти й нести її за паном, куди тому закортить: перед будинок чи в сад.

І хвилини не минуло, як Жожо стояв віч-на-віч зі своїм батьком, тямлячи, що справи кепські.

— Що це ти плещеш про акул?

Жожо почав викручуватися:

— Нічого. Брехав.

Сер Ліндсей не зводив з нього очей:

— Затям собі, що англійський джентльмен ніколи не бреше! Надто своєму батькові! Хто ті компаньйони?

— Такі собі хлопці.

— Які?

— Чорні, — сказав Жожо, аби виграти час: коли він не хотів одмовитися від мандрівки, то не мав би виказати Бандалу й Тікірі. — Як звати їх, не знаю.

— Де вони мешкають?

— Не знаю.

— Де ти з ними зустрівся?

— Там, — махнув Жожо рукою в напрямку до португальської фортеці, тобто якраз у зворотний бік від того, де мешкали Тікірі та Бандала.

— Які вони собою?

— Вони жахливо чорні, а надто один з-між них, — вирік Жожо, уже близько до правди, аби виконати обов'язок англійського джентльмена: адже Тікірі був родом із тамільського племені, а шкіра в тамілів — як уже сказано — набагато темніша, ніж у сінігальців, з яких походив Бандала. — І мали весло.

Пан Ліндсей запитливо поглянув на Тіссу.

— Не інакше хлопці з рибальського села, сагібе, — завважив Тісса по-англійськи.

— Знайдеш їх і приведеш сюди! — звелів пан Ліндсей.

— І даси їм хльору, — додала пані Ліндсей.

Тісса вклонився.

— Слухаюсь, сагібе. Слухаюсь, мемсагіб. — Слово «мемсагіб» означає «дружина білого пана», і Тісса ніколи не дозволяв собі назвати пані Ліндсей інакше. — Лишень — з вашого дозволу — як я їх упізнаю?

— Це твоя справа! — різко випалила леді Ліндсей.

— Хвилинку, Дженні, — сказав пан Ліндсей, тарабанячи по бильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. — Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.

— Я вже маю охорону! — вигукнув Жожо з новою надією. — Я граюся з Тікірі та Бандалою.

Пані Ліндсей захитала головою так рішуче, що аж розтріпалося її золоте волосся.

— Ні й ні! Вони ненадійні, ладні будь-якої миті втекти й залишити тебе напризволяще. Сьогодні ж ти був майже цілісінький день сам. Авжеж, я це бачила! — промовила напівдокірливо, напівсуворо, звертаючись уже до Тісси.