Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 44

Почав діяти глибинний закон розвитку — накопичення непомітних змін переростало в революційний вибух.

За останній вік ніхто в принципі не заперечував наявності життя на інших планетах. Але це сприймалося, думалося абстрактно, поза дійсністю. Одним словом, більшість світу не ставилася до цієї думки серйозно. Лише фантасти змагалися в спробах змалювати пришельців — і кидалися від однієї крайності до другої. То скочувалися до олюднення хижих істот, проголошуючи майже ідентичність всієї безконечної живої природи в її вищих проявах, то створювали страшних потвор.

Але я ухиляюся трохи вбік і стаю балакучим. Треба зосередитись і знову пережити ці фантастичні події. Товаришу, що читатимеш мою розповідь, не поспішай висловити свій осуд чи присуд. Не відкидай і не захоплюйся. Зваж щиро і чесно, спробуй знайти резонанс на прочитане. Тобі заважають звичні уявлення? Згадай, що ці «звичні» уявлення колись теж пробивали шлях до визнання через хащі інших «звичних» уявлень, відкладених тепер в архів знання.

Отже, я починаю…

20 серпня 197… року я готувався до першого польоту на Марс. До польоту, який ще досі не здійснений. Корабель з атомно-реактивним двигуном стояв на космодромі. Ціла когорта спеціалістів востаннє перевіряла всі його вузли, механізми. Баки наповнювали водою. Це «паливо» вважали найкращим, тим більше, що на Марсі воно було знайдено давно.

В передстартові дні я прощався з рідними місцями, гостював у матері, що жила в селі серед густих лісів Бряищини. Кожного ранку, до сходу сонця, я йшов у нетрі, в болота, в найдикіші місця. Мені хотілося понести в пустелю простору спогад саме про таку незайману красу — урочисту, сумовиту, спокійну. Зі мною рядом завжди йшла наречена. Дівчина Марійка Маленька, хутка, худа, як кізка, схожа на мініатюрну статуетку. Ті смагляве личко з кирпатим носиком і великими сірими очима безупинно мінилося. То вона іскристо сміялася, то задумувалася, втопивши погляд в щось невидиме. Але не зітхала, не сумувала, не переживала нашої розлуки.

Ми з нею вже давно вирішили… ні, не вирішили, а зрозуміли в серцях — любов не знає відстані, вона не боїться розлуки. Вона палко шепотіла, дивлячись в синяву неба, що ясніла поміж деревами:

— Зрозумій мене… ось ми ходимо з тобою, розмовляємо, тримаємося за руки… цілуємось… Ти поїдеш. І всього цього вже нема. Воно тільки в спогаді, в уяві… І якщо я люблю, той спогад живе вічно. Мені не обов’язково торкатися твоєї руки, дивитись в твої очі… Ти будеш поруч зі мною, коли я захочу… тобто завжди.

Саме цього слова я чекав перед польотом — слова сумбурного, непослідовного по логіці, але послідовного по серцю. І я поїхав. Окрилений любов’ю найближчих людей і передчуттям чогось незвичайного.

Столиця зустріла мене тривожним настроєм. Люди збиралися біля репродукторів на вулицях, ждали якихось повідомлень. Я запитав одного з перехожих на привокзальній площі, в чому річ.

— Ви не знаєте? — здивувався він.