Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 43

— Дивіться.

Кулі розійшлися. З’явилося овальне чорне підвищення. Воно, не спираючись ні на що, висіло в повітрі. На ньому лежала постать людини без вбрання.

— Андрій! — скрикнула Шура. Вона рвонулася вперед, але міцна рука Огнева стримала її.

— Терпіння, дівчинко… Вірте… і ждіть.

— Що вони роблять з ним, капітане? Невже… невже…

Вона не закінчила фрази, схвильована до глибини душі тим, що діялося перед її очима. Фіолетові кулі істот ритмічно кружляли навколо мертвої людини Землі, на кілька хвилин зупинялися, знову кружляли. В ті короткі паузи кулі змінювали форму. Вони по черзі приникали до трупа, ніби обмазували його своєю поверхнею. Нарешті, кружляння припинилося. Істоти зупинилися непорушно. Тільки ритмічне пульсування їхньої поверхні показувало, що в них відбувається якийсь бурхливий процес.

Зненацька одна з куль видовжилася. На ній виник невеликий горбик, перетворився в міхур, який відділився від тіла істоти. Такі ж кульки випустили інші вчені Центавра. Гірлянда рухливих утворів повисла над тілом Андрія.

— Що це? — запитав зачудований Огнєв.

— Вчені вивчали організм вашого товариша, його будову, вражені місця. Тепер вони виділяють частину своїх енергетичних ядер, які підуть на відновлення життя, на заміну мертвих клітин в трупі…

— Хіба це можливо? — скрикнув Огнєв.

— Так. Дивіться.

Космонавти завмерли. Те, що діялося, виходило за грані розуміння. Маленькі кульки живої речовини, мов по команді, опустилися вниз, проникли в тіло Андрія, зникли. Істоти знову зімкнули коло, закрили труп від людей Землі. Над ними виникло якесь малинове сяйво. Воно пульсувало. Чулося тихе шелестіння…

Нарешті, фіолетові кулі знову розступилися. Почувся голос центаврійця:

— Можете підійти ближче. Погляньте на вашого товариша…

Шура, стримуючи ридання, що рвалися з душі, наблизилася до підвищення. Обличчя Андрія — ще худе і бліде — наливалося ледь помітними барвами. По тілу проходили судороги. Груди високо підіймалися, вдихали запашне повітря. Затріпотіли повіки…

Шура плакала радісними сльозами і не соромилася нікого. Вона зачаровано дивилася на кохане обличчя, повторюючи, мов уві сні:

— Він житиме, капітане… Андрійко житиме…

* * *

А за міцно склепленими повіками Андрія бушували видіння. Суцільна, непроглядна стіна темряви поволі розсіювалася, розступалася. Неосяжний океан вселенського життя колихав його на своїх грудях, ніс в безконечну дорогу.

На далеких обріях горіла зірниця, пломеніли очі рідної матері. Блакитним полум’ям спалахнуло небо, в далеч покотили хвилі золотого хліба. Колосисте море шелестіло, співало урочисту пісню торжества життя. А над ним, над буянням природи, над піснею жайворона, плив у бездонному небі білий паперовий змій його дитинства, як провісник нових вселенських подвигів юних буряних сердець…

КАТАСТРОФА

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ТИСЯЧІ ВІКІВ

НОВЕ ЗАВДАННЯ

Я ще й досі не можу отямитися. Те, що трапилося, потрясло мене, зруйнувало звичні уявлення, сколихнуло свідомість до найтаємніших глибин. Закони часу полетіли шкереберть. В кілька останніх днів спресувалося стільки подій і вражень, що їх вистачило б на мільйони років. Саме так — я не перебільшую!