Читать «Серце Всесвіту» онлайн - страница 26

— Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…

Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…

Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зоряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.

— Шуро…

— Я слухаю, капітане…

Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.

— Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..

Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказала:

— Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Безмовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..

— Кого, Шуро?

Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:

— Андрія…

— Ви… любите його?..

— Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівайтесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..

Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав:

— Де ваша мужність, Шуро? Більше віри… дівчинко…

Став поряд з нею, поглянув за ілюмінатор. Помовчав кілька хвилин і вів далі зовсім іншим — теплим, задушевним голосом:

— Я розумію тебе. У мене теж таке враження, ніби я викинутий зоряним прибоєм… на пустинний острів… Це почуття древня тьма душі, спадщина тварини… містичний жах перед невідомим. Але ж ми люди Шуро… Нас мільярди. Для нас нема ні часу, ні простору… ні відстані… Є тільки етапи… важкі етапи шляху… які кожен проходить в самотині… ради всіх. Треба вірити, Шуро! Ось погляньте, сходить наша Земля…

Дівчина стрепенулась, припала до ілюмінатора.

Низько на обрії загорілася між скелями невелика зелена зірочка. її промінь дивним теплим відблиском спалахнув у очах Шури. По щоці покотилася срібна крапля сльози.

— Наша Земля, — прошепотіла вона. — Єдина… Як болить серце за тобою…

Огнєв мовчав, думав. В серці зникало відчуття безодні простору, безконечності часу. Теплий вогник планети ввійшов у душу, відновив спокій, впевненість, силу. Від зеленої зірочки линув океан любові, надії, віри. Ні, одинокою не буде людина в найвіддаленіших просторах. Відчай, приреченість — тільки на мить! Хай мороком оповив нас Космос, хай гнітить тиша, холод, невідомість — вперед! Тільки вперед…