Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 42

Бляшаний Лісоруб і Страшило спершу не на жарт злякалися, бо надто добре пам’ятали, що недавно зробили з ними крилаті мавпи. Та переконавшися, шо ніщо їм не загрожує, вони заспокоїлись, повеселішали й до кінця повітряної подорожі милувалися мальовничими полями й лісами, які зеленіли далеко внизу.

Мавпи обережно тримали Дороті на схрещених лапах, і летіти їй було зручно, приємно й зовсім не страшно.

— Чому той, хто володіє золотим шоломом, має владу над вами? — спитала вона у мавпячого Короля.

— Це важко пояснити кількома словами, — засміявшись, відповів мавпячий Король. — Але дорога в нас довгенька, і я, мабуть, встигну розказати вам, як це сталося.

— Будь ласка, розкажіть, мені дуже цікаво, — попросила дівчинка.

— Що ж, слухайте. Колись ми були вільними істотами, жили собі щасливо у великому лісі, перелітали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами, й ніхто не мав над нами влади. Часом, правда, дехто з нас дозволяв собі побешкетувати — то на льоту смикне за хвіст звіра, що не має крил, то птахів розлякає, то кине горіхом у людину, яка іде лісом. Та загалом жили ми безтурботно, мирно й весело, кожен новий день зустрічали як свято. Це було багато-багато років тому, задовго перед тим, як Оз став правителем нашої країни.

У ті часи в нас жила прекрасна принцеса, що була до того ж і могутньою чаклункою. Але всі піддані нічого, крім добра, від неї не знали. Веселунка — так звали принцесу — мешкала в пишному, збудованому з великих рубінових брил палаці. Всі любили її, але справді щасливою вона не була, бо ніяк не могла знайти собі нареченого, який був би їй і вродою, і розумом до пари. Та ось, нарешті, такий хлопець знайшовся — і собою гарний, і не по літах кмітливий. І вирішила Веселунка: піду з ним під вінець. Поселила вона його в своєму рубіновому палаці й ну щодень чаклувати, щоб ставав він ще вродливіший, ще сильніший і мудріший. Хлопець — а звали його Всегаразд — і справді зробився найдужчим та найкебетнішим чоловіком у нашій країні і таким вродливим, що й очей не відведеш.

Веселунка кохала його всім серцем. Незабаром призначили й день весілля.

А в той час Королем крилатих мавп був мій дід. Мешкав він у лісі поблизу Веселунчиного палацу, і натурою був невгамовний — не минало дня, щоб він чогось не утнув. Сталося так, що напередодні весілля старий зі своїм почтом вилетів на прогулянку і, пролітаючи над річкою, побачив, що берегом іде Всегаразд, убраний у пишні шати з рожевого шовку й вишневого оксамиту. Ну, дід, звісно, такої нагоди пропустити не міг — моргнув він своїм братчикам, і ті за його наказом схопили хлопця, донесли до середини річки й кинули у воду.

— А тепер випливай, джиґунчику, — гукнув йому мій дід, — а ми подивимось, чи не будеш ти в своїх шовках-оксамитах схожий на мокру курку!

Ясна річ, Всегаразд умів добре плавати. До того ж, хоча жив він у розкошах, багатство його не зіпсувало: приплив він до берега, став і сміється. Перелякана Веселунка підбігла до нього й побачила, що пишні шати його обернулися на мокре ганчір’я.