Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 40

Та дівчинка не забувала про тітоньку Ем і про рідний край, а тому настав день, коли вона сказала:

— Годі розкошувати, вертаймося до Оза, й нехай він виконає те, що пообіцяв.

— Атож, — кинув Лісоруб, — вертаймося, і нехай він дасть мені серце.

— А мені — мозок, — підхопив Страшило.

— А мені — сміливість, — поважно докинув Лев.

— Ну, а мені нехай нарешті допоможе вернутися до Канзасу! — вигукнула Дороті. — Все, завтра вирушаємо до Смарагдового Міста!

Наступного дня друзі скликали моргунів і почали прощатися. Моргунам жаль було з ними розлучатись, особливо із Бляшаним Лісорубом, який дуже припав їм до серця: вони навіть запропонували йому стати правителем їхнього краю. Але Дороті та її друзі не пристали на умовляння, й тоді моргуни обдарували їх подарунками: Тото й Левові піднесли по золотому ошийнику, Дороті — чудовий браслет, прикрашений діамантами, Страшилові — золотоголову палицю, щоб не спотикався в дорозі, а Бляшаному Лісорубу — позолочену срібну маслянку, оздоблену коштовним камінням.

Кожен із мандрівників щиро подякував моргунам і потис їм руки, а що моргунів було дуже багато, то від тих потисків Дороті потім довго не могла поворушити пальцями.

Набираючи з буфета харчі на дорогу, дівчинка помітила на полиці золотий шолом, приміряла його і побачила, що він наче для неї зроблений. Дівчинка, звісно, не знала, що золотий шолом має чарівну силу, він просто сподобався їй як головний убір. Тим-то вона вирішила йти в ньому, а свій капелюшок сховала в козубець.

І от, нарешті, вони вирушили в дорогу до Смарагдового Міста, і навздогін їм ще довго лунали прощальні вигуки моргунів. Лунали слова подяки й добрі побажання.

КРИЛАТІ МАВПИ

Певно, ви пам’ятаєте, що між замком Лихої Відьми й Смарагдовим Містом не було жодної дороги. Коли наші мандрівники увійшли у відьмині володіння, Відьма наслала на них крилатих мавп, які розправилися із Страшилом і Лісорубом, а Дороті, Тото й Лева по небу перенесли до замку. Тепер, вертаючись назад, дівчинка невдовзі пересвідчилася, що в незнайомому краї пішки йти куди важче, ніж летіти попід хмарами. І вона, і її друзі знали, звичайно, що їм треба простувати на схід, назустріч ранковому сонцю. Та опівдні, коли сонце стало над головою, визначити, де схід, а де захід, було вже неможливо, і вони збилися з путі, заблукали в неозорому, порослому жовтими й рожевими квітами полі. А проте друзі йшли і йшли не зупиняючись, аж поки споночіло. Тільки тоді, як на небо виповз яскравий місяць, вони вирішили стати на перепочинок, полягали серед запашних квітів і проспали міцним сном до ранку (цебто, спали Дороті, Тото й Лев, а Страшило з Бляшаним Лісорубом простояли, як завжди, цілу ніч на чатах).

Вранці небо облягли хмари, сонце не визирало ні на мить, але вони рушили далі — в цьому, звісно, була неабияка рішучість, коли зважити, що йшли вони навмання, куди очі світять.

— Якщо ми будемо весь час іти, — бадьоро сказала Дороті, — то обов’язково кудись прийдемо.

Та минув другий день, потім третій, четвертий, а порослому яскравими квітами полю не було кінця-краю. Нарешті Страшило занепокоївся.