Читать «Чарівник Країни Оз» онлайн - страница 29

Спочатку вони потрапили до просторого вестибюля, в якому юрмилися придворні — державні мужі та їхні дружини, всі виряджені в пишні шати. Хоч цим людям тут нічого було робити й хоч їх ніколи не допускали до Оза, вони щоранку збиралися перед дверима тронної зали — поплескати язиками. Коли з’явилась Дороті, всі з цікавістю втупилися в неї, а один придворний пошепки спитав:

— Невже ви справді збираєтесь подивитися в ; обличчя грізному Озові?

— Авжеж, — відповіла дівчинка. — Якщо, звичайно, він мене прийме.

— Прийме, прийме, — заспокоїв її солдат, що вчора ходив доповідати чарівникові. — Хоч загалом він не любить, коли хтось напрошується до нього на прийом. Учора він спершу навіть розгнівався й звелів переказати вам, щоб ви йшли туди, звідки прийшли. Та потім спитав, як ви виглядаєте, й почувши, що на вас срібні черевички, заговорив лагідніше. А коли я додав, що на чолі у вас чарівний знак, він, уже не вагаючись, сказав, що обов’язково прийме вас.

У цю мить задзвенів дзвоник, і зелена дівчина кивнула Дороті:

— Це сигнал. До тронної зали підете самі. Вона прочинила невисокі двері, Дороті сміливо зайшла і опинилась у чудесній кімнаті — високій, круглій, із склепінчастою стелею, що так само, як стіни й підлога, була щедро оздоблена смарагдами. Під стелею, наче сонце, яскріла велика люстра, і коштовне каміння ряхтіло й мінилося в її промінні. Та найбільше дівчинку вразив великий пишний трон. Витесаний із зеленого мармуру і так само, як і все довкола, оздоблений смарагдами, він стояв посеред зали, а на ньому покоїлась величезна, набагато більша, ніж у найбільшого велетня, Голова — просто Голова, без тулуба, без рук і без ніг. Вона була лиса, з гачкуватим носом і великим хижим ротом. Не дивно, що Дороті мороз поза спиною пробіг! Очі повільно розплющились, і Голова втупилася в дівчинку пильним, гострим поглядом. Потім розтулилися вуста, і Дороті почула:

— Я Оз, великий і грізний. Хто ти і що привело тебе до мене?

Як на таку величезну Голову, голос міг би бути й могутніший. Думка про це додала дівчинці сміливості, й вона відповіла:

— Я Дороті, маленька й боязка. Я прийшла до вас просити допомоги.

Цілу хвилину очі допитливо придивлялися до неї. А тоді Голова запитала:

— Звідки в тебе ці срібні черевички?

— Вони дісталися мені від Лихої Відьми Сходу. її убила моя хатина, що впала на неї з неба.

— А звідки чарівний знак на твоєму чолі?

— Це слід від поцілунку Доброї Відьми Півночі. Вона поцілувала мене на прощання, порадивши йти до вас, — відповіла Дороті.

Здавалося, очі знову зазирнули їй у самісіньку душу і, мабуть, побачили, що дівчинка говорить правду. Тоді Оз спитав:

— Ну, а від мене чого тобі треба?

— Поверніть мене, будь ласка, до Канзасу, до тітоньки Ем і дядечка Генрі, — попросила дівчинка. — Ваша країна прекрасна, але мені в ній не подобається. І тітонька Ем, певно, страшенно непокоїться, що мене так довго немає.