Читать «Заручені» онлайн - страница 436

— Але йому вже тепер, звичайно, краще, ніж нам.

Маркіз влаштував для них бучний бенкет. Він привів їх до чудової челядні, всадовив молодят за стіл разом з Аньєзе та вдовою і, перш ніж піти пообідати в іншому місці з доном Абондіо, забажав побути якийсь час з гостями і навіть сам допоміг обслуговувати їх. Сподіваюся, нікому не спаде на думку сказати, що набагато простіше було б накрити один загальний стіл. Але ж я назвав маркіза просто хорошою людиною, але зовсім не оригіналом, як сказали б у наш час. Я відзначив, що він був скромний, але зовсім не наголошував, що він — вершина скромності. Її в ньому було досить для того, щоб поставити себе нижче від цих добрих людей, але триматися з ними як рівний маркіз не міг.

Коли обидва обіди скінчилися, вчений правник уклав угоду. Це вже був не наш давній знайомий доктор Крутій. Він, а краще сказати — останки його перебували вже тоді, як перебувають і понині, в Кантереллі. І я сам розумію, що тим, хто не тутешній, потрібно дати пояснення.

Десь за півмилі від Лекко, майже на схилі іншої місцини, що зветься Кастелло, є урочище під назвою Кантереллі, де схрещуються дві дороги. Неподалік від перехрестя видно підвищення, ніби насипаний пагорб, з хрестом нагорі. Це не що інше, як позвалювані на купу й прикидані землею людські рештки. Переказ засвідчує, що там лежать померлі від моровиці, але не вказує, що від останньої, найсмертоноснішої, про яку пам'ять збереглася й досі. Адже вам відомо, що перекази, коли не прийти їм на допомогу, самі по собі завжди розповідають замало.

Єдиною незручністю для Ренцо була вага грошей, які він ніс із собою, вертаючись додому. Але ж ви знаєте, юнакові доводилося часом набагато сутужніше. Я вже не кажу про те, що його голова аж гула від думок: треба було обмізкувати, як зробити найкраще, щоб ці гроші давали добрий зиск; потім докладніше переглянути різні задуми та мрії на майбутнє; доводи «за» і «проти» — братися за сільське господарство чи за ремесло,— одно слово, в його голові робилося щось таке, що нагадувало зустріч двох академій минулого сторіччя, але з тією різницею, що то була приємна суперечка про те, яку з двох гарних речей можна вважати гарнішою від іншої.

Тепер тільки залишалося скласти свої пожитки й вирушити в дорогу: родині Трамальїно — на нову батьківщину, а вдові — до Мілана. Не видно було кінця сльозам, висловленням вдячності, обіцянкам навідати одне одного. Не менш зворушливе, але без сліз, було прощання Ренцо й усієї родини з другом-хазяїном. І не подумайте, що з доном Абондіо розстання відбулося холодно. Ці добрі створіння завжди зберігали в собі певну шанобливу прихильність до свого курато; та й взагалі, він завжди зичив їм добра. Ото тільки всі оці кляті справи і псують гарні стосунки.