Читать «Заручені» онлайн - страница 437

Якщо хто-небудь спитає, чи не сумно їм було прощатися з рідним селом, із цими горами,— доведеться відповісти: звичайно, сумно. Та горя, можна сказати, на світі скрізь потрошку. Проте, слід гадати, розлука не була така вже тяжка, адже вони могли легко уникнути її, зоставшися жити вдома тепер, коли було усунуто дві головні перешкоди: дон Родріго й наказ про арешт. Але всі троє від якогось часу вже позвикали вважати своїм той край, куди виряджалися. Ренцо зумів прихилити до нього жінок, розповідаючи їм про пільги, які мають там робітники, і багато про що хороше в тамтешньому житті. До того ж усі вони пережили досить гіркі хвилини в краю, до якого поверталися тепер спиною, а смутні спогади, зрештою, завжди ніби вкривають нальотом гіркоти місця, з якими пов'язані. А коли це ще місце, де ми народилися, то такі спогади приховують у собі щось суворіше й болісніше. Адже й немовля охоче лежить на грудях своєї годувальниці, з жадібністю й довірою шукаючи соски, які ніжно кормили його досі. Та коли годувальниця, щоб відучити його, натирає їх полином, немовля відсмикує ротик, знов бере і, зрештою, відривається від них; плаче, звісно, але все ж відривається.

Що ви тепер скажете, коли дізнаєтеся, що, тільки-но приїхавши й влаштувавшися на новому місці, Ренцо пережив там неприємності, ніби навмисне наготовані для нього? Все то були дрібниці, та чи ж багато треба, щоб зіпсувати радісний настрій! Ось коротко суть справи.

Розмови про Лючію ходили по всьому селу ще задовго до прибуття Ренцо. Всі знали, що юнак чимало перетерпів задля цієї дівчини, але залишався завжди стійкий і вірний їй. Можливо, якесь захоплене слово одного з вірних друзів Ренцо і викликало загальну цікавість та всякі сподівання щодо її краси. А ви ж, мабуть, знаєте, які то бувають сподівання: завжди перебільшені, легковірні, уперті, а потім при першому знайомстві — вимогливі й вередливі; людям завжди чогось бракує, та й, по правді, вони й самі не знають, чого хочуть, тож нерідко безжалісно змушують розплачуватись за ту прихильність, яку самі ж і висловлювали без усяких підстав. Коли ж врешті оця сама Лючія з'явилася, то багато хто, мабуть, гадавши, що волосся в неї з щирого золота, щоки мов ті троянди, а очі — одно краще за друге, та ще багато чого, здвигав плечима, морщив носа й казав: «То оце така? Стільки прочекати, переслухати стільки розмов — хотілося бачити щось краще. А то що ж? Простенька селючка, яких вистачає. Таких, а то й куди кращих, знайдеш де завгодно». Далі починали розглядати її пильніше, хто виявляв одну ваду, хто — іншу, познаходилися й такі, що назвали її просто негарною.

Та оскільки ніхто не висловлював цього Ренцо прямо в вічі, то до певного часу нічого поганого й не ставалося. Погане почалося, коли дехто визнав за необхідне повідомити йому про свої враження, і це, ясна річ, узяло Ренцо за живе. Він почав розмірковувати, відчував прикрість у розмовах із тими, хто йому натякав на це, і ще дужче — в душі. «Ну яке вам усім до цього діло? Хто вам казав, що треба взагалі на щось сподіватись? Хіба я казав вам, що вона красуня? А коли ви самі заводили розмову, хіба я не відповідав вам тільки одне: що вона дуже хороша дівчина? Так, вона селянка! А я хіба вам казав, що приведу сюди принцесу? Не подобається вона вам? То й не дивіться. Маєте своїх красунь — і милуйтесь собі ними».