Читать «Заручені» онлайн - страница 433

— О, тепер ви можете розмовляти собі латиною скільки завгодно; мені воно зовсім байдуже,— озвався Ренцо.

— Ти, бачу, все ще ображаєшся на латину; ну, постривай, я тобі ще покажу! Ось коли ти прийдеш до мене з оцим милим створінням саме для того, щоб почути деякі латинські слівця, а я візьму та й скажу тобі: ти не любиш латини, то йди собі з миром. Подивимось, як це тобі сподобається.

— Та я знаю, що кажу,— відповів Ренцо.— Справжня латина мене не лякає. Бо то латина чесна, свята, як латина у відправі: онде синьйора й то повинна вміти читати, що написано в книзі. Я кажу про ту погану, не церковну латину, яка в найпідступніший спосіб втручається в найпоряднішу розмову. Тепер, коли ми тут і коли все скінчилося, я скажу, що це саме та латина, якою ви послуговувались ось тут, в цьому кутку, натякаючи мені, що ви не згодні та що потрібні ще якісь обставини, а що я з того зрозумів? Ви б тепер переклали мені бодай трохи тієї латини простою мовою.

— Замовкни, жартуне, замовкни лишень, не воруши минулого. Адже якби нам довелося зараз квитатися, то не знаю, хто чий залишився б боржник. Я все вам простив, нумо більше не згадувати про це, але ж і ви прислужилися мені! Що ж до тебе, то мене це ніскільки не дивує: ти хитра бестія. Я маю на увазі Лючію: на вигляд — і води не скаламутить, сама тобі святість, маленька мадонна, та й годі, всяк вважав би за гріх стерегтися її! Але я добре знаю, хто її навчив, знаю, знаю.

Мовлячи це, він вказав на Аньєзе тим самим пальцем, що був доти скерований на Лючію. І треба було бачити, з якою добродушністю, з якою привітністю висловлював він ці докори. Щойно принесена звістка розв'язала йому язика, і дон Абондіо зробився балакучий, від чого вже давно відзвичаївся, отож нам залишилось би ще згаяти багато часу, коли б ми надумали повторити всю розмову, яку він усіляко намагався затягти, не раз затримуючи все товариство, вже готове піти геть, і навіть затримав його біля самісінького виходу, знай мелючи всякі дурниці.

Наступного дня його навідав гість, тим приємніший, чим менш очікуваний. Це був сам синьйор маркіз, про якого вже йшла мова, — чоловік на межі між літнім віком і старістю; усім своїм виглядом він наочно підтверджував чутки про себе: простодушний, шанобливий, спокійний, скромній, повний гідності й з якимсь відбитком лагідного суму на обличчі.

— Я прийшов повітати вас від імені кардинала,— сказав він.

— О, це ласка і з його, і з вашого боку!