Читать «Заручені» онлайн - страница 432

— А хто це — його високопреосвященство? — спитала Аньєзе.

— Його високопреосвященство,— відповів дон Абондіо,— це наш кардинал, хай береже його бог.

— Ну, ви вже мені вибачте,— відказала Аньєзе,— хоч я бідна, неосвічена жінка, а зважусь запевнити вас, що його так не величають. Ось коли ми вдруге розмовляли з ним, як оце я з вами зараз, то один із синьйорів священиків відвів мене вбік і навчив, як треба поводити себе при такій особі й що до неї слід звертатися «ваша сіятельна милість» або «монсиньйор».

— А тепер, якби йому знов довелося вчити вас, він би пояснив, що треба казати «ваше високопреосвященство». Зрозуміли? Бо ж папа, хай береже його господь, приписав, щоб з червня місяця кардиналів титулували саме так. І знаєте, чому він так постановив? Тому що титулування «найясновельможніший», яке належало тільки їм та ще декотрим князям, тепер, бачите самі, на що перевелося: хто тільки ним не користується і як охоче люди привласнюють його собі. Що ж було робити папі? Відібрати його у всіх? Підуть скарги, клопотання, невдоволення, образи, і, врешті, все залишиться, як і раніше. Отож він і знайшов чудовий вихід. Потроху високопреосвященством почнуть називати єпископів, потім цього захочуть і абати, тоді прості настоятелі, так-бо вже створені люди: їм усе хочеться підвищуватися та підвищуватися; потім дійде черга й до каноніків...

— І врешті — до курато,— вкинула вдова.

— Оце вже ні,— заперечив дон Абондіо,— наше діло тягти воза. Не бійтесь, що їх розпестять, оцих курато; тут «ваша велебність» — і отак до кінця світу. Я аніскільки б не здивувався, якби синьйори, звиклі до того, що їх називають найясновельможнішими, ставлячи на один рівень з кардиналами, одного чудового дня захотіли б для себе титула «високопреосвященство». А коли вони забажають цього, то, повірте, познаходяться люди, які їх так і величатимуть. І тоді той, хто буде папою, придумає для кардиналів щось інше. Проте повернімося до наших справ: отже, в неділю я оголошу вас у церкві. А тим часом — знаєте, що я придумав, щоб прислужитися вам? Ми подбаємо про дозвіл обійтися без двох інших оголошень. Їм там у канцелярії кардинала чимало мороки з цими дозволами, якщо справи всюди стоять так, як тут у нас. На неділю я вже маю одно... два... три, не рахуючи вас, а може підскочити й ще. А тоді побачите, що буде далі: жоден не залишиться без пари. Велика помилка з боку Перпетуї, що вона померла саме тепер: адже тепер такий час, коли й на неї знайшовся б охочий. І гадаю, синьйори, в Мілані буде те саме...

— Саме так! Уявіть собі, тільки в нашій парафії минулої неділі було п'ятдесят оголошень.

— Що я й кажу: рід людський не хоче припиняти свого існування. А як ви, синьйоро: хіба круг вас іще не почав кружляти цілий гурт залицяльників?

— Ні, ні. Я про це навіть не думаю, та й думати не хочу.

— А чом би й ні? Ну, хіба, може, ви захочете стати винятком... І Аньєзе теж, подивіться лишень, і Аньєзе...

— Ой! Хочеться ото вам жартувати, — сказала Аньєзе.

— Певна річ, мені хочеться жартувати, і, гадаю, тепер врешті для цього й настав час. Нам довелося пройти через випробування, чи не так, молоді люди? Через випробування ми вже пройшли, і, можна сподіватися, ті нечисленні дні, які нам судилося ще прожити на білому світі, будуть дещо кращими. Так, ви щасливі: коли не станеться якого-небудь нового лиха, вам іще вистачить часу на розмови про колишні злигодні. Мої справи гірші: мій годинник показує вже двадцять три й три чверті і... Негідники можуть повмирати, від чуми можна вилікуватись, а от від старості немає ліків. Як ото говориться, senectus ipsa est morbus.