Читать «Заручені» онлайн - страница 402

— Тож послухайте. Якби я зараз сказав, що того дня в Мілані чинив правильно, то збрехав би; але ніяких поганих вчинків на моєму сумлінні немає.

— Вірю тобі, як вірив і раніше.

— Отже, тепер я можу розповісти вам усе.

— Зачекай,— мовив чернець і, ступивши кілька кроків до куреня, покликав:— Падре Вітторе!

Невдовзі з'явився молодий капуцин, якому він сказав:

— Коли ваша ласка, падре Вітторе, пригляньте водночас і за цими нашими бідолахами, поки я буду відсутній, а якщо я комусь знадоблюся, то покличте мене. Особливо отой: тільки-но він почне приходити до тями, негайно дайте мені знати, ради всього святого.

— Будьте спокійні,— відповів молодий чернець. І старий, повернувшись до Ренцо, мовив:

— Зайдімо сюди. Проте...— додав він, зупиняючись,— гадаю, ти добряче зголоднів, і тобі треба б попоїсти.

— А й правда,— сказав Ренцо,— бо сьогодні я не мав іще й рисочки в роті.

— Почекай. — Чернець, взявши другу миску, вирушив з нею до казана. Повернувшися, він подав її разом із ложкою Ренцо, всадовив його на солом'яник, що правив за постіль, тоді підійшов до барильця в кутку, націдив із нього склянку вина й поставив її на стіл перед гостем. Потім знов узяв свою миску й сів поруч.

— Ой, падре Крістофоро,— сказав Ренцо,— чи ж вам належить займатися такими справами? Але ви все такий самий. Дякую вам від усієї душі.

— Не мені дякуй,— відказав чернець,— це здобуток бідних, а тепер же й ти бідняк. А зараз розкажи про те, чого не знаю, розкажи мені про нашу страдницю, тільки поквапся, бо часу обмаль, а роботи, як бачиш, багато.

Ковтаючи їжу, Ренцо розповів історію Лючії. Як її було сховано в монастирі, як викрадено... Уявляючи собі всі ці страждання й небезпеки, думаючи про те, що то ж саме він вирядив невинну бідолашку в це місце, добрий чернець слухав, затамувавши дух, але відразу ж полегшено зітхнув, почувши, в який чудесний спосіб її було звільнено, повернено матері, і та влаштувала її у донни Прасседе.

— Тепер я розкажу про себе,— провадив далі Ренцо і коротко розповів про день, проведений у Мілані, про свою втечу, і як він весь час жив далеко від дому, а тепер, коли все перевернулося догори дном, відважився вирушити туди; як не знайшов там Аньєзе, як дізнався в Мілані, що Лючія в лазареті.— І ось я тут,— скінчив він,— хочу розшукати її, дізнатися, чи жива і чи хоче ще піти за мене... бо... можливо...

— Та чи маєш ти,— спитав чернець,— якісь відомості, куди її помістили, коли вона потрапила сюди?

— Жодних, дорогий падре, крім того, що вона тут, якщо, звичайно, вона ще, дай боже, жива.

— Господи, який же ти нещасний! А які ж розшуки ти встиг провести тут?

— Та я вже ходив усюди, однак скрізь бачив самих лише чоловіків. Тож я вирішив, що жінки мають перебувати десь окремо, але ніяк не міг туди потрапити. Ось ви мені тепер і поясніть, чи це справді так.

— А ти хіба не знаєш, сину мій, що чоловікам туди вхід суворо заборонений, якщо в них немає якоїсь особливої справи?

— А що може трапитись зі мною, коли я пройду туди?

— Усякий статут святий і справедливий, любий мій сину, і коли численні тяжкі клопоти заважають дотримуватись його, то хіба це підстава для того, щоб чесна людина не рахувалася з ним?