Читать «Заручені» онлайн - страница 404

— Так, я все розумію,— урвав його Ренцо, відводячи очі вбік і змінюючись на виду,— я розумію. Послухайте, я піду, видивлятимусь, шукатиму в одному місці, в другому, обшукаю весь лазарет вздовж і вшир... і коли я не знайду її...

— І що, коли не знайдеш?..— спитав чернець із поважним, вичікувальним виглядом та з застережним поглядом.

Тоді Ренцо, в якого від шаленства, що спалахнуло на саму тільки думку про таку невдачу, померк світ в очах, рішуче сказав:

— Якщо я не знайду її, то спробую знайти декого іншого. У Мілані, або в клятому його палаццо, або край світу, або навіть у самому пеклі, а я таки розшукаю того негідника, що розлучив нас; якби той мерзотник не втрутився, то вже двадцять місяців Лючія була б моєю дружиною. І якщо нам судилося померти, то ми б хоч померли разом. І якщо він ще живий, я знайду його!

— Ренцо! — мовив чернець, схопивши хлопця за руку й ще суворіше дивлячись на нього.

— І якщо я знайду його,— вів далі Ренцо, геть засліплений гнівом,— якщо чума не впоралася з ним... Минув той час, коли мерзенний боягуз, оточений своїми браві, міг доводити людей до розпачу та ще й знущатися з них. Настав час зустрітися віч-на-віч, і я вже по-своєму розквитаюся з ним!

— Нещасний! — закричав падре Крістофоро голосом, до якого повернулась уся його колишня сила і гучність.— О нещасний!

Його схилена на груди голова звелася, щоки загорілися колишнім життям, і в очах запалахкотів страшний вогонь.

— Подивися, нещасний! — Однією рукою він стиснув і сильно струснув руку Ренцо, а другою повів перед собою, показуючи, скільки було можливо, на скорботну картину перед ними.— Дивися, хто карає! Хто судить, ніким не судимий сам! Хто б'є й прощає! А ти, земляний черв'яче, берешся чинити правосуддя! Та чи знаєш ти, що таке правосуддя? Іди, нещасний, іди звідси! Я був надіявся, так, я надіявся, що, перш ніж я помру, господь дарує мені втішення і я почую, що моя бідна Лючія жива, а можливо, я й побачу її, почую її обіцянку проказувати молитви на тій могилі, куди мене покладуть. Іди геть, ти відібрав у мене цю надію. Бог не залишив її на землі для тебе, і ти, зрозуміло, не маєш зухвальства вважати себе гідним того, щоб бог подумав послати тобі втішення. А про неї бог, звичайно, подумав, бо вона одна з тих душ, яким судилася вічна радість. Іди геть! Я не маю часу слухати тебе.

І з цими словами, відштовхнувши руку Ренцо, він попрямував до куреня, де лежали хворі.

— Падре! — вигукнув Ренцо, йдучи за ним із благальним виглядом.— Невже ви отак і проженете мене?

— Як? — усе тим же суворим голосом вів далі капуцин.— Ти смієш вимагати, щоб я забирав час у цих стражденних, котрі чекають від мене слова про всепрощення господнє, і вислуховував твої безумні речі, твої мстиві задуми? Я слухав тебе, коли ти шукав утішення й допомоги. Я залишив одне діло милосердя задля іншого. Але тепер у твоєму серці панує жага помсти. Чого ж ти хочеш від мене? Іди геть. Тут на моїх очах умирали покривджені, які прощали заподіяне їм зло, тут кривдники боліли серцем через неможливість вимолити прощення у покривджених ними, і я лив сльози з тими й з тими. Але що мені робити з тобою?