Читать «Заручені» онлайн - страница 401
Алессандро Мандзоні
Його історію, відколи ми згубили його з очей і аж до цієї зустрічі, можна оповісти в кількох словах.
Він так і не виходив з Ріміні і не думав нікуди йти звідти, доки чума, спалахнувши в Мілані, не надала йому нагоди, якої він завжди так палко жадав,— віддати своє життя за ближнього. З великою настійливістю став він просити, щоб його відкликали назад для допомоги й обслуговування зачумлених. Дядечко-граф помер, та й до того ж тепер були потрібніші санітари, аніж тонкі політики, тож його прохання вдовольнили без жодних вагань. Він негайно прибув до Мілана, пішов працювати до лазарету й перебував там уже близько трьох місяців.
Та радість Ренцо з приводу того, що він знову знайшов свого доброго падре, не була ані на мить повна: ще коли він приглядався до нього, щоб пересвідчитися, чи то справді падре Крістофоро, то не міг не помітити, як дуже той змінився. Згорблена й стомлена постать, схудле й бліде обличчя. З усього було видно, що сили його виснажені, тіло стало немічним, старечим, і тільки несхитна сила духу допомагає йому триматися.
Падре Крістофоро також скерував свій погляд на юнака, який підходив до нього і, не зважуючись голосно покликати, намагався жестами привернути до себе увагу, щоб той швидше зміг упізнати його.
— О, падре Крістофоро,— врешті мовив Ренцо, підійшовши до ченця так близько, що міг розмовляти з ним, не підвищуючи голосу.
— Ти... і тут? — спитав чернець, поставивши миску долі й підводячись.
— Ну то як ви, падре?
— Краще багатьох бідолах, яких ти тут бачиш,— відповів чернець; його голос бринів хрипко й глухо, змінившись, як все інше. Тільки очі були ті самі, вони стали навіть ще жвавішими й осяйнішими. Так, наче милосердя, дійшовши до краю в цьому своєму останньому подвигу й радісно усвідомлюючи наближення до свого правічного початку, горіло в його очах більш полум'яним і чистим вогнем, ніж той, що потроху загасав у них під впливом тілесної слабості.
— Але ж як це ти,— провадив він далі,— як ти потрапив сюди? Навіщо ти йдеш чумі назустріч?
— Я вже перехворів нею, слава богу. Я прийшов... шукати... Лючію.
— Лючію? А хіба вона тут?
— Тут. Хочу надіятись, що вона, з божою поміччю, іще тут.
— Вона — твоя дружина?
— О, любий падре! Ні, вона мені не дружина... Ви нічого не знаєте про те, що сталося?
— Ні, сину мій. Відколи господь розлучив мене з вами, я нічого більше не знаю. Однак тепер, коли він посилає мені тебе, скажу правду: мені дуже хочеться дізнатися про все. Але ж... наказ про арешт?
— То, виходить, ви чули, як вони обійшлися зі мною?
— А ти... що ти там таке накоїв?