Читать «Проклятий камінь» онлайн - страница 94

Приходимо перед двір — двері заставлені, на подвір'ї наче все вимерло, але з віконця на піддашші вихилив голову підстароста і бачимо, прицілюється до нас із мушкету та кричить: — Наблизися котрий, а лоб кулею розтріскаю! Стій, бо стріляю!

Видно, підстароста гадав, що хочемо напасти його дома, а був сам один, бо служба покинула його, як бігла за іншими людьми; щойно тепер верталися по одному.

— Сховайте рушницю, пане підстароста! — каже батько. — Ми тут прийшли, як приятелі.

— Чортяка ти з твоєю приязню! — кричить підстароста і все мірить мушкетом на нас. — Ти бунтівник, людей побунтував на мене і на пана старосту, насилля допускаєшся. Побачиш, що то завтра буде!

— Ми побачимо — відізвався тепер Тимченко, — але ти легко можеш уже не побачити! Бо коли ти нам грозиш, що буде завтра, то ми можемо зробити таке, що завтра для тебе вже не буде! Нас тут більше, а ми також уміємо стріляти! Коли б ми хотіли спіймати тебе, дурна горівчана голово, то прийшли б тут усі озброєні і всіх селян привели б за собою. Не вдержався б ти в твоєму курнику ні хвилиночки, живцем спалили б ми тебе в ньому! Не гавкай на нас як собака з буди, а мовчи і слухай, поки час! Нас тут лише трьох, хочемо говорити спокійно з тобою, а ти ганьбиш, відгрожуєшся гадюко! На твою голову впаде, коли не говоритимеш чемно з нами.

Знав Тимченко, як із такими людьми говорити, бо на таку промову підстароста зараз змалів і спокірнів, дуло мушкета забрав назад із вікна й каже вже зовсім інакше:

— А що ж ви мені скажете, добрі люди? Якже ж я міг знати, що ви приходите як приятелі, коли такий галас зчинився в цілому селі?

— Ми гроші принесли вам — кажу я тепер до нього.

— Сто золотих приношу вам, — каже батько — так, як вам був обіцяв перед виїздом. А що я спізнився в реченці, то з лихвою хочу заплатити. Зійдіть до нас або впустіть нас у хату, а двадцять дукатів відчислимо вам на стіл.

Хвилинку ще надумувався підстароста і з недовір'ям споглядав на нас. Та вкінці зміркував, що Тимченко каже правду: коли б ми хотіли, легко дістали б його наче борсука з ями. Зійшов наділ, відчинив двері та впустив нас у хату.

— Я все говорив — каже — що ви, Максиме, чесна людина та що вам кривда діється, але цей гайдук Ґерґей…

– Ґерґей вам ані брат ані сват — каже батько. — Що ви маєте з ним держати?

— Або я за ним? — сказав підстароста. — То драбуга, лайдачина! Я за ним обставав би?!

— Коли так, держіть із нами — каже батько. — Що сталося, то сталося. Я вже вам того не пам'ятаю, але тепер уже лишіть мене в спокою та декрет пошануйте, бо бачите, що і я зумію оборонитися, хоч пімсти на нікому не шукаю.

— Я мав би не шанувати королівського декрету? — каже підстароста й облудник п'ястуком б'ється у груди й очима завертає. — То для мене свята річ! Я той декрет переховував у себе для вас, я розпитувався про нього, я ждав вас, щоб видати вам його і повернути вас на солтисівство, але де ж було вас шукати? І ваша жінка вимандрувала й Івась теж. Тож кому було дати декрет? Той злодій Ґерґей украв мені декрет, але Бог справедливий, бо і йому вкрали декрет і так дістався у ваші руки, як повинен був. А тепер самі кажіть: чи винен я?