Читать «Проклятий камінь» онлайн - страница 93

Ґерґей також хотів утікати, як лише батько пустив його, але козаки задержали його, а Тимченко крикнув на нього: — Пращайся зі світом! Зараз повиснеш!

Кинувся Ґерґей на коліна, руки підніс наче до молитви, повзе навколішках до мого батька і неньки, благає ласки, бо вже певний був, що смерть жде його на гиляці. Батько виняв декрет, розложив папір, підсуває його Ґерґеєві перед ніс і каже: — Знаєш ти це?

— Знаєш ти це? — повторили козаки. — Декрету не шануєш, песький сину? — І тарах, тарах, тарах! Сипляться нагайки на хребет гайдукові, що аж у клубок звинувся.

І хоч мати не дала його довго бити, всетаки дістав досить. Коли ж знову став проситися і цілував по ногах моїх батьків, каже до нього Опанас Тимченко:

— Ми даруємо тобі життя і здоров'я, бо за тобою просить ця добра жінка, то ж ми зробимо це для неї. Але затям собі, що коли б ти колись наставав на тих людей, на їх здоров'я або на їх майно, коли б їм лише волосок упав із голови, ми тут зараз повернемось і на шаблях рознесемо тебе, так, що збиратимуть кусні з тебе, наче гриби до коша, щоб їх укупі закопати! Знай, що нам поручено перевести екзекуцію декрету! Не окриєшся ти перед нами, не оборонить тебе ніхто, бо ми, діти вільного Запоріжжя, не боїмося ні самбірського замку, ні старости! Втікай же до чорта!

Ґерґей зі страхом і покірно вислухав Тимченкових слів і нишком винісся за двері, наче вибитий пес. Та ледве кульчицькі люди побачили його на подвір'ю, стали викрикати на нього і страшно ганьбити. Бо той лихий чоловік тяжкий був для цілої громади, не було такого, кого не скривдив би. Тому вся та лють, що перше окривалася перед жахом, наче придушуваний вогонь, тепер вибухла грізним полум'ям.

Стали на нього перші баби і діти кидати камінням і болотом, собак тровити, а хлопи вже коли ломили з плотів на його кості. Був би певно не вийшов живим, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і випровадили в поле. Втікав Ґерґей наче вовк, що видерся з сіті, хоч велике черево заваджало йому, але страх підганяв його через поля і скоро уже й не видно стало його під лісом.

Коли ми вже остали самі свої, каже старий Тимченко: — Все це добре пішло, але треба подумати над тим, що буде завтра. Ми від'їдемо відси. Нам далека дорога, а ви останете, і підстароста останеться. На карку вам замок і його слуги. Приповідка каже: Чеши дідька зрідка. Не шкробай занадто чорта, бо візьме тебе на роги. Мусимо поговорити з підстаростою. Дайте йому, Максиме, добре слово і якусь винагороду за ці нагайки, що ними Семен пошкробав його. Нехай тихо сидить.

— Ви обіцяли — відізвався я на це до батька, — дати йому ще сто золотих, коли виїздили в Туреччину, та вже дали йому цього дуката, що я дістав його від гетьмана Сагайдачного. Ходімо ж тепер до нього та занесім йому тих сто золотих, а певно його заткаємо.

Мати також радила для святого спокою зробити так, хоч то будуть видерті гроші, бо підстарості не належиться ні шага. Послухали ми Тимченкової ради, відрахували двадцять дукатів, не без жалю чортові в жертву, і пішли до двору всі три, себто батько, Опанас і я.