Читать «Проклятий камінь» онлайн - страница 96

— Але ж я вже й забув про це! Вкінці ти з батьком уже й відплатилися мені, бо помогли нам прогнати Ґерґея з господарства — сказав я.

Я розплакався наче дитина, як від'їздив Семен, наче прочував, що розлучаємося раз на все. І справді, ніколи потім не побачив я вже ні Семена ні його батька, ані не чув ніколи нічого про них. Старий Тимченко певно вже не жиє, коли я це пишу, але Семен хіба ще живий, бо від мене був малощо старший. А Бог нехай йому все і всюди помагає, бо добре робив мені та й я мав його за рідного брата.

Закінчення

На цьому скінчилися пригоди моєї молодости і на цьому я кінчу оце своє оповідання. А що ще треба додати, того вже небагато і це можу збути короткими словами.

Батько мій зовсім закинув купецьку фірманку та став працювати на полі. А я тому, що не дуже був потрібний дома, став шукати власного хліба. Ще у Львові говорив мені Ляшкевич, що пан Шпитко знову прийме мене до своєї торгівлі. Тому я вернувся до служби, а як обзнакомився добре з купецьким ремеслом, міг бути пожиточний у крамниці і пан Шпитко платив мені більшу платню. Коли ж помер Григір Чесак, а Оленка перенеслася до свого вуйка Зазуляка в Самборі, а Зазуляк, тому що й сам був уже немолодий, потребував помічника в торгівлі, то я пристав до нього. По кількох роках вірної служби я оженився з Оленкою. Поблагословив мені Господь, чесну жінку дав і добру маму моїм дітям, маю трьох синів, дочки не маю і це одинока журба моєї любої Оленочки, бо дуже рада б мати дівчину. Мої сини вчилися в ставропігійській школі у Львові. Там ними по-батьківськи заопікувався Красовський, колись убогий спудей, сьогодні, як це собі предсказував, дидаскал-учитель. Один мій син є тепер у пана Шпитка в торгівлі першим справником, а то його не мине, що колись буде знатним купцем.

Другого сина я призначив до ремесла, вчиться золотарства. Третій працюватиме на рілі і вже при своєму дідові є на солтисівстві, бо мій батько, спрацьований старець, не може вже сам займатися господарством, а відпочинок і вигода належаться йому бодай при кінці життя.

Я добудував до нашої хати в Кульчицях дві кімнати, будуть для нас, для мене і для Оленки, моєї любої жінки, бо як уже не могтимемо працювати, перенесемося там, а найстарший син візьме від нас самбірську торгівлю. Бо хоч маю в Самборі гарний дімок і приняв міське право, то таки хочу вмирати під сільською стріхою, як народився під нею і в тій дорогій землі зложити кості, в якій спочивають мої предки. В тому самому вишневому садку як старець сідатиму собі, куди я хлопчиком босий бігав і такі самі птички співатимуть мені і цей самий потічок шумітиме, що його я в дитячих літах слухав.

Так то Бог ласкаво дав, що кого я любив замолоду, з того і пізніше мав потіху. Про Красовського я вже згадував, що є дидаскалом. Проць є тепер дяком при самбірській церкві, оженився з чесною дівчиною й добре їм живеться.