Читать «Проклятий камінь» онлайн - страница 91

— Тепер — кажу — можемо правуватися з Ґерґеєм, бо маємо з чим. Не потребуємо виганяти його насилу.

Але батько щойно тепер набрав сміливости тай каже: — Волю я потім двічі стільки заплатити в самбірському замку, а цього розбишаку палюгою прожену з моєї хати!

— Та так і буде! — озвався тепер Семен. — Я матиму позавтра ще кількох козаків, моїх приятелів. Вирушимо на цього злодія! Щастя буде його, коли здоров вискочить вікном із вашої хати!

І так стануло на цьому, що позавтра збройно наїдемо Ґерґея.

Заїзд на Ґерґея

Ми побули ще цілі два дні у Львові. Батько спочатку ніяк не хотів узяти від мене грошей, бо — казав — «То твоє щастя і твоя голова була в цьому. Сховай же собі на чорну годину, бо бачиш, як я, тому, що не мав на час сто золотих для підстарости і гайдука, на моє нещастя мусів їхати в Туреччину й попався в поганську неволю.» Я став просити батька й радив йому, щоб у Львові, де до того була добра нагода, купив собі віз і пару коней, які йому будуть дуже потрібні до господарства в Кульчицях. Щойно тепер відізвалася в батькові фірманська жилка, аж очі йому весело засвітилися. Зараз же пішов із Боднарчуком добирати коні, і вже ми його майже не бачили ввесь той час. Я з матір'ю пішов до золотаря і замовив для нашої церкви в Кульчицях лямпадку зі щирого срібла, щоб завісити перед образом Пречистої Діви.

Не забули ми теж про Проця, що все ще був у Львові з капелею Синявського та, як лише мав вільну хвилину, забігав до нас. Ми з батьком урадили дати йому двадцять дукатів, бо він варт був того за свою чесність і за врятування декрету. Проць щиро розплакався і зараз не хотів брати грошей, лише просив, щоби батько переховав їх у себе до часу, аж Проць добре в Бережанах підівчиться співу та, як дяк, стане шукати хліба. Коли я сказав йому, що ми з козаками їдемо до Кульчиць і самі собі справимо екзекуцію декрету, аж підскочив і крикнув: — То і я поїду з вами, конче поїду! Як же б то могло бути, щоб я не був при тому, як гнатимете Ґерґея з вашої хати! Випрошуся на два дні. Хоч би і службу втратити мав, таки поїду!

Оба Тимченки ще з двома козаками, що їх дібрали собі, ставилися раненько перед Чесаковою каменицею, всі кінно і збройно, при шаблях і пістолях. Батько заїхав новим кованим возом, запряженим у два гарні коні, далеко ліпші, ніж ті, якими був виїхав у Туреччину з валкою. Я, мати і Проць, посідали, Чесак, Оленка та Красовський, що на зиму мав уже їхати до Київської Академії, розпращалися щиро з нами, і ми рушили зі Львова, а козаки за нами, наче за гетьманською каритою.

Вже вечоріло, як ми в'їхали до Кульчиць. Наша загорода була за селом, як то я вже згадував, то й мусіли ми їхати цілим селом. Побачили нас люди, з великої цікавости вибігли з хат, хто це так їде з козаками. То той, то цей зараз пізнав нас, стали перекликатися й вітатися й іншим переназувати. Що жило, бігло за нами: хлопи, баби, діти й собаки. Дехто кричав з усієї сили: — Максим вернувся з Туреччини! Максим вернувся з Туреччини!